5.17.2012

[Рецензія] Бовгиря А. Козацьке історіописання в рукописній традиції XVIII ст. – К.: Інститут історії України НАН України, 2010. – 304 с.


Джерелознавча праця А. Бовгирі є другим після книжки О. Апанович комплексним дослідженням рукописної традиції Гетьманщини кінця XVIIXVIII ст. Саме з огляду на це, книга є корисною та необхідною для кожного дослідника історії України раннього нового часу, оскільки, як писала ще О. Апанович, «репертуар рукописної книги увібрав інтелектуальну та емоційну атмосферу суспільства, має властивість відбивати основні тенденції його ідейно-культурного розвитку»[1].
Рукописна книга співіснувала поряд з друкованою до кінця XVIII – початку ХІХ ст., через те що існувала традиція укладання сімейних рукописів і не було достатніх економічних або політичних умов для домінування поліграфічної продукції. Гетьманщина поряд з Балканськими країнами була регіоном, де рукописна книга займала виключну роль та відбивала інтереси місцевих еліт. Важливість рукописної спадщини для історії Гетьманщини є особливо значимим, оскільки «рукописне» історіописання, на відміну від інших країн, не мало конкуренції з боку державного та приватного друкарства[2].
Автор зазначає, що в книзі відсутні аналіз та інтерпретація хрестоматійних пам’яток козацького історіописання. Основний її зміст присвячено текстологічному дослідженню та класифікації списків й редакції літописів Граб’янки, Самовидця, «Короткого опису Малоросії» й творів, що постали на їх основі – родинних і локальних хронік, а також реєстрів документів або документальних компактів. Перший розділ присвячено загальному аналізу рукописних збірників. Ці твори для світської інтелектуальної еліти Гетьманщини стали своєрідною альтернативною історією на противагу церковному «Синопсису» (який за XVIII ст. було видано 25 разів!)[3]. Рукописні книги набули особливого поширення в середовищі інтелектуальної еліти Гетьманщини в другій половині XVIII ст. Це пояснюється передусім тим, що новопостала еліта потребувала інтелектуального підґрунтя як для збереження автономії (1750-1760-ті рр.), так і для інтеграції з імперськими структурами при підтвердженні своїх локальних шляхетських прав в якості дворянського статусу[4].
Українські рукописні книги належали до європейської традиції «Silwa rerum», але водночас мали свої особливості. Вони, як правило, не були родинними історіями чи засобами політичної боротьби, а виражали ідентичність еліти Гетьманщини[5]. У свідомості творців та читачів рукописних збірників – козацьких інтелектуалів[6] минуле було невід’ємно пов’язане з владою, статусом та багатством теперішньої їм еліти.
Поширення рукописної книги завдячувалося двом причинам: наявності творців та споживачів цього інтелектуального продукту. Як зазначає А. Бовгиря, укладачі рукописних книг не переймалися їхньою подальшою долею, тому вони були часто анонімними. Дальшим впорядкуванням рукописів займалися пізніші власники та читачі, які поділяли текст на рубрики й дописували міні-заголовки. Структура рукописних збірників характеризувалася незмінністю. В її основі був один з козацьких літописів (найчастіше «Літопис Граб’янки» чи «Короткий опис Малоросії») до якого додавалися документи, які представляли давність та легітимність козацької еліти та козацтва у цілому, а також різні наративні регіональні твори й документи місцевого значення. Рукописні збірники об’єднувалися якоюсь певною темою. Наприклад, «Собраніе известий об Малой Россіи на коим основаніи оная состоит с начала подданства под всероссійским самодержавцем с 1654 года» охоплює підбірку документів про внутрішній лад Гетьманщини[7]. Найбільш чисельною тематичною групою документів рукописних збірників становить компакт, що поєднує маніфести Єлизавети І стосовно українських справ та матеріали, пов’язані з братами Кирилом та Олексієм Розумовськими[8]. Документи в рукописній книзі не просто переписувалися, а ставали історичним джерелом, яке легітимізувало права і вольності Гетьманщини та її еліти. Саме аналіз великого комплексу текстів дав можливість досліднику реконструювати козацьке історіописання Гетьманщини[9].
Нерідко книга ставала об’єктом активного читання та редагування авторів, які продовжували існуючий текст, вносили у нього нові сюжети, виписки з інших рукописних та друкованих українських або іноземних творів[10]. Українські інтелектуали ставили собі амбітні, хоча часто нездійсненні плани написання історії своєї малої Батьківщини. Наприклад, В.Ломиковський мав намір продовжити «Короткий опис Малоросії» з 1734 до 1801 р., тобто до правління Олександра І; однак йому вдалося написати оригінальну історіографічну розвідку «О козаках вообще»[11].
Другий розділ присвячено аналізові списків козацьких літописів кінця XVII – початку XVIIІ ст. Надзвичайно цінним для історіографії України раннього нового часу є текстологічне дослідження Бовгирі над «короткою» та «повною» редакцією «Літопису Граб’янки»[12]. Дослідник віднайшов 13 нових списків літопису, довів, що коротку редакцію «Літопису Граб’янки» було створено до написання «повної» та запропонував свою концепцію появи цього найпопулярнішого козацького літопису XVIII cт. Як довів автор, найранішим списком короткої редакції є рукопис з колекції І. Вахрамєєва Державного історичного музею в Москві, філіграні, почерк, папір та оформлення якого свідчать, що він написаний в 1670-х рр[13]. А. Бовгиря навів низку доказів, які засвідчують, що «Літопис Граб’янки» є похідним від твору, відомого як його коротка редакція. Ця джерелознавче відкриття суттєво впливає на наше розуміння політичної свідомості інтелектуальної еліти Гетьманщини. По-перше коротка редакція є зв’язком між церковним та світським історіописанням; по-друге усі інтерпретації істориків про суспільно-політичне життя Гетьманщини, що велися на основі «літопису Граб’янки», слід перенести на 30-40 років раніше; це все дає новий образ історії «ідеотворчого» регіону України раннього нового часу. Це, наприклад, стосується «хозаризму», який на жаль в сучасній історіографії набув деяких рис наукового міфу. Як зазначає дослідник, «у тексті короткої редакції, на відміну від повної, етнічні витоки українців ведуться від «козар» і немає згадок про «скіфів». Натомість у повній редакції натрапляємо на плутанину: корені їх походження ведуться спочатку від скіфів, згодом до них долучено «козар». Відбувається накладення двох теорій. Причому автор повної версії навіть не намагається органічно поєднати скіфську та козарську теорії походження, а лише механічно об’єднує їх»[14].
А. Бовгиря провів цікаве дослідження про «достовірний руський літопис». Більшість джерелознавців вважали, що цей літопис існував, та містив опис подій від початку XVI ст. до середини 1650-х або 1670-х рр., а з його основи постали сюжети в трьох козацьких наративах, Хроніці Софоновича. Автор приходить до висновку, що «История о действиях презельной брани» з монографії М. Костомарова і є «достовірним руським літописом», про ймовірність існування якого припускали покоління джерелознавців[15]. Також А. Бовгиря провів цікавий аналіз списків «Короткого опису Малоросії» та навів переконливий факт, який дає змогу остаточно закріпити авторство «Літопису Самовидця» за Р. Ракушкою-Романовським.
В останньому розділі («Українські історичні хроніки XVIII ст.») розглядаються «Чернігівський літопис», «Літописець короткий», «Лизогубівський літопис» та регіональні історичні хроніки як складові рукописних збірників. Дослідник детально проаналізував «Чернігівський літопис» в редакції 1760-х рр., порівняв її з попередніми редакціями та аргументував, що авторство твору належить І. Янушкевичу. Серед регіональних історичних хронік проаналізовано «Ніжинський літопис», «Переяславський літопис», «Краткую записку действий, прежде бывших», «Хроніку Гадяцького монастиря», «Новгород-Сіверський літопис». Цінними додатками книги є зміст рукописних історичних збірників XVIII – початку ХІХ ст. та дві таблиці списків «Літопису Граб’янки» й «Короткого опису Малоросії» [16]
Книга А. Бовгирі є якісною відповіддю на чітко окреслені питання – якою була історія текстів козацького історіописання Гетьманщини XVIII – початку ХІХ ст. З своїм завданням дослідник блискуче впорався, спричинивши низку нових питань щодо бачення історії України раннього нового часу. 

Василь Кононенко

  Див.: Кононенко В.[Рецензія] Бовгиря А. Козацьке історіописання в рукописній традиції XVIII ст. – К.: Інститут історії України НАН України, 2010. – 304 с. // Укр. іст. журн. – 2011. – №6. – С. 209-211.                                                         
© 2010–2012, Василь Кононенко
Цитування та відтворення матеріалів з www.intellectual-history.blogspot.com
 тільки за умови зазначення прізвища автора та активного гіперпосилання на цю сторінку.


[1] Апанович О. М. Рукописная книга XVIII в. на Украине. Исторические сборники. – К.: Наукова думка, 1983. – С. 6.
[2] Бовгиря А. Козацьке історіописання в рукописній традиції XVIII ст. – К.: Інститут історії України НАН України, 2010. – С. 22-23.
[3] Там само. – С. 10-11.
[4] Там само. – С. 28-29.
[5] Там само. – С. 32.
[6] Див.: Кононенко В. Суспільно-політичні уявлення та ідеї козацьких інтелектуалів Гетьманщини (кінець 80-х років XVII – кінець XVIII ст.) Автореф. … канд. істор. наук. − К., 2010. − С. 1.
[7] Бовгиря А. Козацьке історіописання в рукописній традиції XVIII ст. – К.: Інститут історії України НАН України, 2010. – С. 43.
[8] Там само. – С. 47.
[9] Там само. - С. 9-10.
[10] Там само. - С. 29-30.
[11] Там само. – С. 55-56.
[12] Там само. – С. 78-96.
[13] Там само. – С. 80.
[14] Там само. – С. 83.
[15] Там само. – С. 96-106.
[16] Там само. – С.155-217.



No comments:

Post a Comment