4.02.2012

5-й семінар з інтелектуальної історії

V СЕМІНАР З ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ІСТОРІЇ

ДО ІСТОРІЇ ПОЛІТИЧНИХ ЦІННОСТЕЙ

Доповідь ТАРАСА ЧУХЛІБА
Ідеї українських тираномахів та міжнародно-ідеологічний контекст антимосковського повстання гетьмана І. Мазепи

Очевидно, що гетьман І. Мазепа та його оточення (П. Орлик, І. Максимович та ін.) під час підготовки антимосковського повстання 1708–1709 рр. були ознайомлені з текстами нідерландського Акту про зречення 1571 р., англійських Народної угоди 1647 р. та Білля про права 1689 р. Окрім того, політичні ідеї тогочасних вітчизняних інтелектуалів формувалися під впливом античної та середньовічної спадщини, а також ранньомодерної суспільно-політичної філософії. Українські послідовники Й. Альтузія, Ф. Плесі-Морнея, Ю. Ланге, Ф. Отмана, Ж. Буше, Е. де ла Боесі, Д. Бьюкенена, Ф. Сідні, Т. Мора, Х. де Маріани та Ф. Суареса та інших західноєвропейських публіцистів-тираномахів на переломі XVII – XVIII ст. добре орієнтувалися в тому якого володаря вважати гнобителем-тираном «давніх свобод» козацької України. Ці та інші аспекти будуть висвітлені у доповіді Тараса Чухліба.

Обговорення (модератор Олександр Андрощук)
Запитання і висновки експертів (Віктор Горобець, Дмитро Вирський, В’ячеслав Станіславський, Ярослав Федорук, Олексій Кресін, Андрій Гурбик, Андрій Бовгиря, Василь Кононенко)

Підсумки (Віктор Горобець, В’ячеслав Станіславський, Олексій Кресін, Андрій Бовгиря, Василь Кононенко)

Засідання відбудеться 10 квітня в конференц-залі Інституту історії України НАН України (Київ, вул. Грушевського, 4, 6-й пов.) о 14.30
Запрошуються всі бажаючі


Віталій Скальський, Вадим Бондар, Катерина Моця, Олена Дзюба, Юрій Приходько, Віталій Перкун, В'ячеслав Станіславський, Владислав Яценко, Тарас Чухліб, Володимир Жил (з права на ліво)




Олена Дзюба, Катерина Моця, Вадим Бондар, Віталій Скальський, Олександр Андрощук, Юрій Кудінов, Ярослав Затилюк (з ліва на право)

Тарас Чухліб, Владислав Яценко, Олена Дзюба, Степан Віднянський, Олександр Андрощук, Ярослав Затилюк, Василь Кононенко (зa столом з ліва на право)



«Таким чином, найбільш полемічним аспектом політико-правової думки пізнього середньовіччя та раннього нового часу було питання про те чи мали право піддані чинити опір своїм правителям, або ж навпаки – чи повинні вони постійно виявляти покору, адже з точки зору християнської моралі у всіх випадках опір вважався злом. З огляду на це у багатьох європейських країнах, в т. ч. і в Україні, остаточно сформувалися дві основні політичні теорії – монархічна та антимонархічна. Перша з них, базувалася на т. зв. монархічному божественному праві, яке передбачало сліпу покору абсолютистській владі. Друга, обстоювала ідею «народного права», коли піддані мали право на повстання проти своїх володарів в умовах порушення останніми законів суспільного існування, що трактувалося як тираніцид монархом своїх підлеглих. Звичайно, що з огляду на час, обидві ці прямо протилежні одна одній теорії, мали теологічне забарвлення, адже з давніх часів кожен християнин усвідомлював те, що кожна законна влада походить від Бога.
Отже, гетьман І. Мазепа та його соратники під час підготовки до антимосковського повстання 1708 – 1709 рр. керувалися у своїх діях не стільки «московсько-візантійською» скільки «європейсько-протестантською» інтелектуальною спадщиною, а також брали приклад з досить поширеної в країнах Західної й Центральної Європи політичної традиції виступів проти володарів-тиранів. Так само українські тираноборці ідеологічно опиралися на виписане в багатьох політичних трактатах та узаконене окремими міжнародними актами XIII – XVII ст. «право на опір» васалів своїм сюзеренам. Цю політичну ідею вони, хоча й невдало, але здійснили на практиці, при цьому забезпечивши її теоретичне обґрунтування на національному рівні».

З доповіді Тараса Чухліба

6 comments:

  1. This comment has been removed by the author.

    ReplyDelete
  2. Кілька коментарів щодо проекту доповіді Тараса Чухліба

    «У своїй класичній праці «Феодальне суспільство» видатний французький історик Марк Блок відзначав, що у добу середньовіччя та пізніші часи європейські правителі-васали досить часто повставали проти своїх володарів. При цьому наголошувалося на тому, що усі ці на перший погляд безладні повстання опиралися на один досить очевидний принцип: «Людина може вчинити опір своєму королю і своєму судді, якщо він діє проти права, й навіть розпочати проти нього війну... Цим вона не порушить свій обов’язок вірності».
    «Свого завершення теорія боротьби проти володаря-тирана набула у філософських працях німця Й. Альтузія, французів Ф. Плесі-Морнея, Ю. Ланге, Ф. Отмана, Ж. Буше, Е. де ла Боесі, шотландця Д. Бьюкенена, англійців Ф. Сідні, Т. Мора, іспанців Х. де Маріани, та Ф. Суареса які були надруковані протягом XVI - першої половини XVII ст. Тогочасні західноєвропейські письменники-публіцисти, які виступали проти абсолютизму отримали назву монархомахів чи тираномахів, тобто тираноборців».
    «Та чи могли повставати проти своїх володарів правителі «малих держав» Східної Європи, в т. ч. і гетьмани Війська Запорозького – цієї історіографічної Української козацької держави, яка почала існувати на теренах східних воєводств Речі Посполитої з середини XVII ст.?»

    З проекту доповіді Тараса Чухліба

    ReplyDelete
    Replies
    1. Західна Європа відрізнялася за багатьма критеріями від Центральної та Східної.
      Прямих зв’язків між Західною Європою та Україною XVIІI ст. (Малою Росією/Гетьманщиною/Гетьманатом як політично найрозвинутішим регіоном) не було багато і вони важко простежуються.
      Тодішні українські інтелектуали мали «вікно» в Західну Європу через Річ Посполиту і через «окуляри» політичних уявлень центральноєвропейського нобілітету.
      Щодо сценаріїв реалізації права до опору, записанах в Генрикових артикулах 1573 р. то в матеріалах конференції Król a prawo stanów do oporu цікавими є доповіді: «Мирослав Нагєльський порівняв конфедерації Зебжидовського та Любомирського під кутом зору підтримки рокошан шляхетською спільнотою, військом та політичними елітами. Згідно з автором роялісти прагнули ліквідувати опозицію, але при цьому не використовували парламентську боротьбу. Генрик Візнер проаналізував легальність рокошу Зебжидовського у світлі писаного та звичаєвого права. Едвард Опалінський розглянув позицію шляхти щодо пропозицій радикальних політиків; рoкошани вірили в примат рокошу над парламентом і на початку 1607 року ледве не трапилася шляхетська революція з детронізацією короля».
      З мого огляду на Król a prawo stanów do oporu / Materiały konferencji naukowej zorganizowanej przez Zamek Królewski na Wawelu, Instytut Historii Polskiej Akademii Nauk, Instytut Historii Uniwersytetu Jagiellońskiego, Instytut Historii Uniwersytetu Śląskiego w dniach 4-6 paźdżiernika 2006 / Pod red. M. Markiewicza, E. Opalińskiego i R. Skowrona. – Kraków, 2010. (у друці)

      «До XVII ст. людство не знало «ліберальної» вольності, тобто свободи того, що не заборонено законом. Саме у рамках розуміння вольності (і відповідно суспільного життя у цілому та права зокрема) як реалізації незабороненої поведінки ми сприймаємо світ, тому нам нелегко зрозуміти свободу у межах старогрецького розуміння, згідно з яким вольність була своєрідним «дороговказом» життя. Це важливо для дослідження, бо практики парламентаризму та конституціоналізму в спільнотах Центральної Європи належали до старогрецької традиції вольності. На сеймах Речі Посполитої при прийняті рішень важливою була «одностайність» корпорації шляхти, яка полягала в тому, що ніхто не був категорично проти ухвалення тих чи інших рішень. Якщо в англійському парламенті з початку XVII ст. розвиток практик прийняття рішень проходив у напряму розрізнення голосів депутатів на «так» та «ні», то в польському сеймі зроблено все можливе для того, щоб в парламентській діяльності не підкреслювати різних інтересів в ім’я «одностайності» й «згоди» корпорації шляхти. В Центральній Європі у ранній новий час в парламентах представляла інтереси суспільства саме корпорація шляхти, а в Західній – крім нобілітету – «третій» стан. Це головним чином пояснювалося різними суспільними цінностями в обох частинах Європи. Якщо в Західній Європі капіталом була не тільки земля, але і все що приносило зиск, то в Центральній Європі головною цінністю було володіння маєтком».
      Див.: Кононенко В. “Pacta et Constitutiones …” між традиційним та модерним конституціоналізмом // Український історичний збірник. Вип. 14. К.: Ін-т історії України НАН України, 2011. – С. 17-33.

      © 2010–2012, Василь Кононенко
      Цитування та відтворення матеріалів з www.intellectual-history.blogspot.com тільки за умови зазначення прізвища автора та активного гіперпосилання на цю сторінку

      Delete
    2. «Отже, найбільш полемічним аспектом політичної філософії пізнього середньовіччя та раннього нового часу було питання про те чи мали право піддані чинити опір своїм правителям, або ж навпаки – чи повинні вони постійно виявляти покору, адже з точки зору християнської моралі у всіх випадках опір вважався злом».
      «Отже, гетьман І. Мазепа та його соратники під час підготовки до антимосковського повстання 1708 – 1709 рр керувалися у своїх діях не стільки «московсько-візантійською» скільки «європейсько-протестантською» інтелектуальною спадщиною, а також брали приклад з досить поширеної в країнах Західної й Центральної Європи політичної традиції виступів проти володарів-тиранів».

      З проекту доповіді Тараса Чухліба

      Delete
    3. У візантійській політичній традиції право опору проти тирана-імператора було також добре розроблене. Для боротьби з тираном-єретиком «ромеї» на озброєння мали не тільки політичну філософію, але й детально розроблені богословські доктрини.
      На мою думку, те що І. Мазепа, П. Орлик та інші козацькі інтелектуали початку у 1708 – 1709 рр. наголошували на захисті київського Православ’я від Петра І також було (поряд з шляхетською центральноєвропейською політичною традицією та меншою мірою західноєвропейською суспільно-політичною філософією) відгомоном саме традиції «ромейської» православної політичної традиції у поствізантійській ойкумені.

      © 2010–2012, Василь Кононенко
      Цитування та відтворення матеріалів з www.intellectual-history.blogspot.com тільки за умови зазначення прізвища автора та активного гіперпосилання на цю сторінку

      Delete
    4. Якою була найбільш популярна «політологічна» книга в ранньомодерній Європі?

      Книга Ютуса Ліпсія «Шість книг політиків або громадського вчення», що з кінця XVI і до середини XVIII ст. перевидавалася 74 рази!

      Юстус Ліпсій (1547–1606) народився в с. Оверейсе на околицях Брюсселя. Навчався в єзуїтському колегіумі і в Левенському католицькому університеті. Викладав історію й право в Єні, Лейдені та Левені. Прославився на всю Європу авторитетними виданнями Тацита (1574) і Сенеки (1605).

      У праці «Шість книг політиків або громадського вчення» писав:«У Греції вшановували як бога того, хто вбивав тирана».
      Свою позицію щодо тирана висловив так: «Скинути його, або ж умертвити».

      Описи бібліотек києво-могилянських професорів свідчать, що його праця в них була в багатьох екземплярах: 5 у Ф. Прокоповича, 2 – Г. Вишневського .

      Delete