4.02.2012

Інтелектуальна історія Гетьманщини

Історія Гетьманщини в перспективі методологічних підходів «Кембриджської школи»[1]

У сучасній вітчизняній та світовій історіографії ранньомодерної історії України неодноразово наголошувалося на необхідності переосмислення історії Гетьманщини. Одним з можливих варіантів вирішення цього питання, на нашу думку, є використання методологічних підходів інтелектуальної історії для вивчення української ранньомодерної доби. Це пояснюється тим, що 1) навіть за часів політичних успіхів української державності раннього нового часу не склалося сильної окремішньої державної ідеї; 2) тому суспільно-політична історія більше реалізовувалася на рівні проектів інтелектуалів, ніж діяльності політиків; 3) українські еліти політично і соціально-економічно інтегрувалися до Речі Посполитої, але не змогли остаточно «переваритися» у ній в релігійному та інтелектуальному аспектах, потім українські еліти так само інтегрувалися в структури Російської імперії, але повністю не розчинилися в останній у культурній та в інтелектуальній сферах; 4) відтак закладення основ і розвиток української ідеї та ідентичності проходило передусім у сфері  інтелектуальної історії, а формування ранньомодерної української/малоросійської ідентичності було здійснено інтелектуалами Гетьманщини.
Інтелектуальна історія у світовій історіографії. У світовій історіографії є три найбільші напрями інтелектуальної історії: англо-американська «інтелектуальна історія» (intellectual history), французька «історія ментальностей» (historie des mentalities collectives) та німецька «історія понять» (begriffsgeschichte), які виникли на своїх національних історіографічних традиціях. Прикметною особливістю інтелектуальної історії стало її пізнє інституційне оформлення. Лише у 1994 р. було створено «Міжнародну асоціацію інтелектуальної історії» (International Society of Intellectual History), яка в 1996–2006 рр. видавала бюлетень «Інтелектуальні новини» (Intellectual News), а з 2007 р. – «Огляд з інтелектуальної історії» (Intellectual History Review).
На думку Пітера Гордона, найкращим шляхом до розуміння інтелектуальної історії є її порівняння з філософією, політичною теорією, культурною історією і соціологією[2]. Коли об’єктом інтелектуальної історії є філософи або філософські тексти, то перша стає близькою до філософії. Однак, дослідники інтелектуальної історії об’єктом свого зацікавлення передусім бачать інтелектуалів, інтелектуальні середовища, різні контексти формування інтелектуальних кіл; власне філософські ідеї також їх приваблюють, але насамперед з точки зору, як вони розвивалися, та задля написання теоретичної частини праці з інтелектуальної історії. Історики інтелектуальної історії також більш вільні у дослідницьких переходах від філософських текстів до «нефілософських» контекстів та навпаки. Водночас дослідники інтелектуальної історії уважні до чіткого відмежування філософії від їхнього «нефілософського» дослідження. По-перше, вони у своїх розвідках можуть використовувати різні види текстів (як філософські, так і будь-які інші), ніж це визначає академічна філософія. По-друге, це дозволяє їм досліджувати інтелектуальний зміст тих чи інших ідей у значно ширшому контексті.
Інтелектуальна історія також часто надзвичайно близька до політичної теорії. Це є наслідком впливу декількох історіографічних традицій. Наприклад, наголошення на політиці було традиційним для німецької історіографії ХІХ ст. Перші дослідники історичного знання (Wissenschaft) були прихильниками старогрецької ідеї політико-історичного наративу, започаткованого Фукідідом. Ця ідея знайшла підтримку в німецькій філософії, насамперед в особі Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля, який розглядав світові історію як розгортання ідеї свободи. Для таких істориків як Леопольд фон Ранке історія та політична теорія були близькими синонімами. Романтик Йоганн Готфрід Гердер також вірив, що історія є виразом національних різниць, що робило «романтичну» візію історії політичною. Один з найвідоміших представників німецької історії ідей (Geistesgeschichte) Фрідріх Майнеке найбільше писав про історію політичної думки. Усе це сприяє тому, що навіть сьогодні більшість дослідників інтелектуальної історії сприймають свій предмет не в якості вивчення усього спектру ідей, а більше, як дослідження насамперед політичного аспекту інтелектуального життя.
В Англії найвідоміші представники інтелектуальної історії – Ісая Берлін та Квентін Скіннер – у своєму творчому доробку також мають значну частину досліджень саме з політичної історії. Ісая Берлін увійшов в історію як дослідник філософських ідей в Європі від Джамбатісти Віко до Георгія Плеханова та як один з засновників ліберальної політичної філософії. Квентін Скіннер має значну кількість досліджень з методології інтелектуальної історії. Знаково, що дослідник реалізував свої методологічні підходи в численних працях саме з історії політичної думки раннього нового часу, найбільш відомі з яких присвячені ідеям Томаса Гоббса в контексті ширших інтелектуальних дискусій XVII ст.
Часто дослідники культурної історії пишуть подібно до дослідників інтелектуальної історії. Наприклад, в 1970–1980-х роках представниками культурної історії в Північній Америці та в Західній Європі не визнавалися економічні та статистичні методи «соціальної історії». Це значно зблизило дослідників культурної та інтелектуальної історії. Останні були зацікавлені у вивченні взаємовпливів ідей та культурних контекстів. Водночас історики культурної історії приділяли значну увагу вивченню ідей, оскільки вони через них шукали розуміння культурних традицій (моделей культури).
Інтелектуальна історія також має точки перетину з соціологією. Яскравим прикладом цього стало дослідження Луїса Менада «Метафізичний клуб: історія ідей в Америці» (2001 р.). Книга Менанда пропонує чотири інтелектуальні біографії представників прагматизму, але водночас презентує їхні життєписи як історію Гарвардського університету[3].
Таким чином, інтелектуальна історія є окремою історичною дисципліною, об’єктом вивчення якої є людина (люди) минулого, яка розглядається під кутом зору, як вона (вони) «конструювала» політичний, економічний, релігійний та інші сегменти суспільного життя. Тобто можна говорити, що об’єктом інтелектуальної історії є процес «конструювання» культури (у широкому розумінні цього поняття) у головах людей минулого. Відтак, інтелектуальна історія є однією з альтернатив подієвій історії, що представлена національним наративом та домінує у пострадянській ранньомодерній українській історіографії, оскільки на перше місце ставить людину минулого, а не безлику подію. З іншого – цей напрям доповнює саму подієву історію та закладає передумови для переосмислення національного наративу.
«Кембриджська школа». Коли говорять про «Кембриджську школу» досліджень інтелектуальної історії, то зазвичай називають три імені: Квентіна Скіннера, Джона Покока і Джона Дана[4]. Окрім них, активними представниками цієї школи є Стефан Колліні, Ентоні Пагден, Ричард Так, Джеймс Туллі та Дональд Вінч[5].
Чим цікава та корисна «Кембриджська школа» для дослідників історії України раннього нового часу? По-перше, це школа, яка має розроблене філософське підґрунтя досліджень. Власне новоєвропейська наука розпочалася з експерименту та математичного моделювання. Хоча в історії останнє рідко застосовується, а перше, вважається, неможливо здійснити, історична наука  все-таки протягом тривалого часу розвивалася у контексті позитивістського бачення світу й тому, не зважаючи на велику прірву між природничими та гуманітарними науками, дослідники минулого у більшості країн мають однакову наукову ступінь Ph.D (доктор філософії). Це показово свідчить про те, що наукове дослідження повинно мати філософську основу, зокрема наявність детально розробленого філософського бачення проблеми та визначеність методологічних підходів є одним з критеріїв школи, течії чи напряму в історіографії.
Початком «Кембриджської школи» інтелектуальної історії став гурток, заснований Пітером Ласлетом в 1950-х роках, головним методологічним постулатом якого став розгляд ідеї (тексту) у широкому контексті. У цьому методологічному підході поєдналися концепція філософії історії Робіна Джорджа Колінгвуда та мовна концепція пізнього Людвіга Вітгенштейна. Колінгвудова модель дослідження «запитання–відповідь» відсторонила історика від буквального інтерпретування джерела, яке він вивчав. Пізній Вітгенштейн прийшов до розуміння мови в якості не просто зв’язку між суб’єктом та об’єктом, але як явища, що формує буття[6]. Відтак, загальною основою дослідження політичного тексту, з цієї точки зору, є відсторонення історика від буквального прочитання джерела та розуміння, що нові смисли в історії висловлюються в старих словесних формах. Якщо створення історичного тексту є вираження бажань, ідей та переконань автора на загальноприйняту й доступну тодішнім адресатам мову, то методологією дослідження є засоби щодо «розкручування» істориком наративу, тобто історичного і, відповідно, лінгвістичного контекстів між адресантом та потенційним споживачем інформації.
По-друге, «Кембриджська школа» має розроблену методологію. Новизна методологічних підходів «Кембриджської школи» у вивченні історії полягала у тому, що мова у дослідженні розглядалася як невід’ємна частина об’єкту дослідження. Методологічні підходи трьох найбільш відомих представників «Кембриджської школи» Квентіна Скіннера, Джона Поккока та Джона Дана мають багато спільного, але й багато особливостей.
Для розуміння «Кембриджської школи» інтелектуальної історії показовою є наукова лабораторія досліджень Квентіна Скіннера. Її, а також більш загальні методологічні підходи історика, можна звести до наступних теоретичних принципів:
1.     Традиційне вивчення усталеного канону класичних текстів, було пов’язано з визнанням, що існують якісь незмінні поняття чи вічні цінності (наприклад, свобода). Оскільки, на думку Скіннера, це було хибним філософським баченням сутності природи ідей, то й традиційне вивчення хрестоматійних текстів є помилковим.
2.     З точки зору дослідника, в історії відбувається не реалізація якихось постійних ідей чи вічних цінностей, а виявлення цих ідей та цінностей у різні проміжки часу з різними змістами (наприклад, «свобода» як «вольність» в ранньомодерних спільнотах Центральної Європи та теж поняття у тих же спільнотах у новий час мали різне значення).
3.     З цього випливало наступне. Історик вивчає минуле через тексти,  але навіть саме уважне прочитання тексту не гарантує вірної інтерпретації його змісту, тобто буквальне розуміння документів є неточним (нерідко абсолютно помилковим). Текст важливо інтерпретувати з позиції, на які питання відповідав автор. Тому проблеми лігвістичного контексту, в якому писався твір, виступають на перше місце у дослідженні.
4.     У питаннях вивчення мови Квентін Скіннер звертався до філософії пізнього Людвіга Вітгенштейна, згідно з якою необхідно досліджувати не значення слів, а їх використання.
5.     Для цього, з його точки зору, необхідно зосереджувати увагу на різні використання того чи іншого поняття. Досліджуючи розвиток цих висловлювань, можна зрозуміти розвиток явища, яке позначалося ними.
6.     З цього випливало, що важливо вивчати не стільки канон класичних текстів, а те, яке місце вони займали у більш широких традиціях та парадигмах думки.
7.     Використання цієї методології при вивченні традиційних ідей та текстів виявляє багато чинників, які залишаються непоміченими дослідниками, що вивчають історію з позицій наперед заданих концепції. Зокрема, розуміння різних чинників історії, які з тих чи інших причин яскраво не виявилися у минулому або призабулися, є важливим ключем для історичного дослідження[7].
Перспективність використання цих методологічних підходів до вивчення інтелектуальної історії яскраво представляє дослідження Квентіном Скіннером призабутої неоримської теорії вільних громадян та вільних держав. Своє розуміння цієї теми дослідник виклав в інавгураційній лекції 12 листопада 1997 року в Кембриджському університеті, яка згодом у доопрацьованому вигляді стала книгою – «Свобода до лібералізму» (Liberty before Liberalism).
Неоримська теорія вільних громадян та вільних держав була актуальною протягом Англійської революції середини (1642–1660 рр.), під час боротьби проти правлячої олігархії у XVIIІ ст. та в ході Американської революції американських колоністів проти англійського монарха (1775–1783 рр.). Теоретики неоримської концепції вільних держав намагалися взяти на озброєння найвищу моральну цінність свободи. Тому для них «старий режим» у Франції чи правління британців в Північній Америці були рабством. Однак, домінування лібералізму як головної політичної цінності західної цивілізації (зокрема в англосаксонському світі) призвело до того, що названа теорія канула у небуття. Якщо ми розглянемо подібні явища у Центральній Європі й Гетьманщині, то зможемо побачити домінування «старогрецького» розуміння свободи як «вольності» та «корпоративного» парламентаризму у суспільному житті у ранній новий час та їх занепад, очорнення й забуття у новий час.
По-третє, у дослідженнях представників «Кембриджської школи» представлено вивчення раннього нового часу Європи, що є корисним для розуміння інтелектуальної історії Гетьманщини. Інтелектуальна історія України другої половини XVII ст. є цікавим періодом минулого Центрально-Східної Європи. З 1648 року Середнє Подніпров’я, яке в політичній термінології річпосполитського суспільства мало назву «Україна» поступово відокремилося від держави, політичний центр якої знаходився у Варшаві. Ця периферійна частина Речі Посполитої, за лічені роки спромоглася вибудувати сотенно-полкову адміністрацію, сильне військо, досить успішну дипломатію.
Хоча ця держава була затиснена між сильними сусідами, яким не була вигідною поява нового державного утворення, вона вижила у формі автономії у складі Московської держави. Цікаво, що, на перший погляд, церковна еліта на території цієї автономії, пишучи історію, майже не згадувала про державу на землях якої вона фактично проживала декілька декад. Зокрема не було згадки про козацтво у першому виданні Синопсису 1674 року і невеликі відомості про них в наступних виданнях цього твору та скупі повідомлення у «Хроніці Феодосія Софоновича» (1672–1673 рр.). Таке бачення історіографічної ситуації кінця XVII ст. усталилося як в українській, так і в англомовній історичній науці.
Однак, чи вся церковна еліта не помічала козацької історії України чи Малої Росії? В інтелектуальній традиції Гетьманщини найвпливовішим наративом був загальновідомий «Літопис Граб’янки». В українській історіографії від дослідників-народників до сьогодення переважало переконання, що цей твір написаний гадяцьким полковником Григорієм Граб’янкою. Вони ґрунтувалися на основі записів на кількох рукописах, які вказували авторство названого козацького старшини. До цих аргументацій додавалися повідомлення про автономіста Григорія Грабянку, причому з тексту твору, авторство якого приписувалося гадяцькому полковнику. Однак, згідно з текстологічного дослідження Андрія Бовгирі над «короткою» та «повною» редакцією «Літопису Граб’янки», випливає, що найранішим списком «короткої редакції» є рукопис філіграні, почерк, папір та оформлення якого свідчать, про його датування 1670-и роками. Дослідник навів низку доказів, які підтверджують, що «Літопис Граб’янки» є похідним від твору, відомого як його «коротка редакція». Важливо, що ця редакція «Літопису» була написана кліриком Київської митрополії або людиною світською, яка певний час проживала в церковному середовищі. Джерелознавче відкриття дослідника суттєво впливає на наше розуміння політичної свідомості інтелектуальної еліти Гетьманщини останньої третини XVII – першої половини XVIII ст. По-перше, «коротка редакція» є зв’язком між церковним та світським історіописанням; по-друге, усі інтерпретації істориків про суспільно-політичне життя Гетьманщини, які велися на основі «Літопису Граб’янки», слід перенести на 40 років раніше. Це все дає новий образ історії «ідеотворчого» регіону України раннього нового часу, наприклад, прямо стосується «хозаризму», який, на жаль, в сучасній історіографії набув деяких рис «наукового» міфу.
З інших текстів останніх десятиліть XVII ст. простежується, що для церковних людей виникла нова Батьківщина – Мала Росія/Україна/Військо Запорозьке, а цінності козацького суспільства їм не були чужими. На території козацького автономного утворення православні священики останніх десятиліть XVII ст. сприймали як свою країну Україну чи Малу Росію. Для них Москва була такою ж країною як Польща та Литва, однак православною. При розгляді ширшого контексту світського та церковного історіописання можна спостерігати, що в як в першому, так і в другому були твори, що містили історичні ідеї сприймання минулого козацькими інтелектуалами післяполтавської Гетьманщини. Наприклад, серед творів, які представляли козацьку історію, але були написані церковними інтелектуалами належать невелике повідомлення Св. Димитрія Ростовського «О козарех» та великий історичний наратив – «Літопис Самовидця».
Перший твір вийшов з-під пера Св. Димитрія Ростовського. 1684 року він розпочав написання «Четій Міней», праця над якими зайняла близько 20 років його життя. В коротенькому творі, поміщеному у третьому томі «Житій святих» та виданому в 1700 р. представлялася історія козар, дуже подібна до версій «короткої» та «повної» редакцій «Літопису Грабянки». Щодо другого тексту, то до досліджень Андрія Бовгирі вважалося загальновідомим, що першим козацьким історичним твором був «Літопис Самовидця». До останнього часу рахувалося що автором «Літопису Самовидця» був Роман Ракушка-Романовський, однак все-таки припускалася можливість авторства інших осіб (військовий канцелярист – Іван Биховець, на думку Лева Окіншевича, полковник корсунський Федір Кандиба, на думку Миколи Андрусяка та Михайла Возняка). Андрій Бовгиря остаточно довів, що Роман Ракушка-Романовський був автором «Літопису Самовидця». Відтак, творцем другого «козацького літопису» (як і першого – «короткої редакції» «Літопису Грабянки») була людина, яка першу частину свого життя належала до козацької еліти Гетьманщини, а другу – до церковної.
Отже, з перспективи методологічних підходів інтелектуальної історії (зокрема і Кембриджської школи інтелектуальної історії) можемо внести певні  уточнення в розуміння минулого Гетьманщини. Справді, з Української революції середини XVII ст. вцілілим вийшов лише територіально невеликий регіон, еліта якого усвідомлювала свою окремішність як від колишньої метрополії, так і від нової країни, з якою їх об’єднував спільний православний монарх. Ідея окремішньої України/Малої Русі під владою православного монарха – трансформувалася в ієрархічну ранньонаціональну свідомість і тому малозрозуміла представникам модерних націй, тобто нам. В основі цієї ієрархії були взаємопереплетені лояльності до православного монарха, Православної Церкви, території – України/Малої Росії, героїчної козацької історії, звичного  суспільного ладу з його «правами та вольностями». В основі цієї ієрархічної свідомості була явно зрозуміла релігійна відмінність від іновірних поляків, татар та турків й культурна окремішність від росіян. На зламі XVII−XVIII ст. світські інтелектуали цю достатньо розроблену концепцію малоросійської нації прагнули поширити на Правобережжя та Слобожанщину. Однак, через політичні зовнішні обставини та внутрішні чинники цього не було реалізовано.
До внутрішніх факторів гальмування розвитку ранньонаціональної свідомості належала «федералістська» основа політичної свідомості світських інтелектуалів, винесена зі спадщини Речі Посполитої. Ідея підпорядкування Малої і Великої Росії спільному монарху в XVIII ст., коли ефективними були централізовані імперії, сприяла інтеграції українського суспільства до імперських структур. Щодо релігійної складової, то Православ’я в особі своїх освічених носіїв – церковних інтелектуалів – стало одним з агентів інтеграції малоросійської еліти та нації до новостворюваної Російської імперії. Політичний проект малоросійських інтелектуалів у нових поколіннях трансформувався у пристосування до модернізації, яку проводив уряд Російської імперії.
Василь Кононенко


© 2011–2012, Василь Кононенко
Цитування та відтворення матеріалів з www.intellectual-history.blogspot.com тільки за умови зазначення прізвища автора та активного гіперпосилання на цю сторінку

[1] Стаття є допрацьованим варіантом доповіді на науковій конференції, присвяченій 360-річчю від дня народження святителя Іоанна Максимовича, митрополита Тобольського і всього Сибіру (м. Чернігів, 9 грудня 2011 р.)
[2] Див.: Гордон П. Що є інтелектуальною історією? // http://projects.iq.harvard.edu/harvardcolloqium/pages/what-intellectual-history [Дата доступу – 22.09.2011]
[3]Див.: Гордон П. Що є інтелектуальною історією? // http://projects.iq.harvard.edu/harvardcolloqium/pages/what-intellectual-history [Дата доступу – 22.09.2011]
[4] http://www.politizdat.ru/outgound/82/ [Дата доступу – 09.05.2009]
[5] Димерець Р. [Огляд] J. G. A. Pocock and L. G. Schwoerer (eds.). The Varieties of British Political Thought, 1500 – 1800. – Cambridge University Press, 1993. – 560 р. (http://netgorod.narod.ru/articls/Dymer_Poccok.htm[Дата доступу – 23.09.2011]).
[6] Гордон П. Що є інтелектуальною історією? // http://projects.iq.harvard.edu/harvardcolloqium/pages/what-intellectual-history [Дата доступу – 22.09.2011]; Димерець Р. [Огляд] J. G. A. Pocock and L. G. Schwoerer (eds.). The Varieties of British Political Thought, 1500 – 1800. – Cambridge University Press, 1993. – 560 р. (http://netgorod.narod.ru/articls/Dymer_Poccok.htm [Дата доступу – 23.09.2011]).
[7] Див. відповіді К. Скіннера на питання, що є інтелектуальною історією в «History Today»: http://www.historytoday.com/stefan-collini/what-intellectual-history [Дата доступу – 05. 12. 2011]. Також див.: Гордон П. Що є інтелектуальною історією? // http://projects.iq.harvard.edu/harvardcolloqium/pages/what-intellectual-history [Дата доступу – 22.09.2011]; Димерець Р. [Огляд] J. G. A. Pocock and L. G. Schwoerer (eds.). The Varieties of British Political Thought, 1500–1800. – Cambridge University Press, 1993. – 560 р. (http://netgorod.narod.ru/articls/Dymer_Poccok.htm [Дата доступу – 23.09.2011]).


No comments:

Post a Comment