3.16.2013

[Огляд] Чухліб Т. Секрети українського полівасалітету. Хмельницький-Дорошенко-Мазепа. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2011. – 327 с.


Провокативна обкладинка нової книжки Тараса Чухліба цілком відповідає її контроверсійному змісту. «Апологія» багатовекторної політики українських гетьманів від Богдана Хмельницького до Пилипа Орлика все ще викликає гарячі дискусії і серед вітчизняних науковців, і поміж зацікавлених українською тематикою іноземних дослідників.
Традиційно вважається, що з кінця ХІХ – початку ХХ ст. українське минуле репрезентувалося через два основні історіографічні напрями: народницький та державницький. Згідно з останнім, Військо Запорозьке чи напівісторіографічна Гетьманщина – звичайна держава, подібна до сусідніх Кримського ханства чи Молдови. Цей напрям в історіописанні став домінантним не тільки в українській діаспорній історіографії, але й у Радянському Союзі протягом 1920-х років. Виникнення 24 серпня 1991 року нової держави, спричинило повернення більшості українських дослідників до цієї історіографічної моделі. Концепція полівасалітету вдало доповнює цей напрям історіописання та належить до тих методологічних нововведень, які модернізують стару державницьку історіографію.
Дослідження Тараса Чухліба представляє антропологічний зріз зовнішньої політики української держави раннього нового часу. В засновках концепції покладено тодішні реалії політичного життя та глибоку різницю між ранньомодерними та модерними спільнотами, яку автор-медієвіст, не накладаючи новітні візії історії на минуле, вдало долає. Наприклад, сучасний громадянин розвинених країн звик до демократичних «рівноправних» міжнародних відносин, хоч представники зовнішньополітичних відомств не забувають про прірву між країнами-лідерами та країнами-аутсайдерами. У середньовіччя та ранньомодерний час місце спільноти та людини в політичній ієрархії було ще більш наочним: ті, хто мали велику військову силу та політичний авторитет були справжніми володарями, а слабші лише могли претендувати на статус їхніх васалів. З таких наближених до людей минулого позицій автор розглядає «секрети українського полівасалітету».
Під полівасалітетом дослідник розуміє як перманентну зміну васалом своїх володарів, так і визнання почергової чи паралельної зверхності кількох сюзеренів над керманичем малої держави. У межах цієї концепції Тарасом Чухлібом пояснюється складна зовнішньополітична діяльність Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Петра Дорошенка, Івана Самойловича, Івана Мазепи та Пилипа Орлика. Крім того, автор вписує у свою концепцію інші країни Центрально-Східної та Південно-Східної Європи – і додає до своєї праці хронологічну таблицю змін протекцій у 1369–1711 роках.
З Чухлібового дослідження випливає, що зміни васалами володарів у цьому регіоні та протягом зазначеного часу були радше закономірними, ніж випадковими. З допомогою цієї концепції досліднику вдається представити верифіковані пояснення малозрозумілих в державницькій історіографії сторінок минулого: існування опозицій, які орієнтувалися на різних володарів, активну співпрацю місцевих еліт з іноземними монархами тощо. З неї також випливає, що зміна протекторів лише гальмувала інтеграцію васальних держав в імперії, однак не зупиняла її. Винятком з цього стало лише курфюрство Бранденбург, «лисяча політика» (Fuchspolitik) якого трансформувала цього колишнього васала Речі Посполитої у Прусське королівство та у «велику» європейську державу.
Автор детально простежує васальні відносини українських гетьманів з монархами у Східній та Центрально-Східній Європі – російськими царями, сутанами Османської імперії, королями Речі Посполитої та Швеції. Більш ніж двадцятилітні авторові дослідження цієї тематики дали йому змогу всебічно висвітлити складні зовнішньополітичні сторінки історії української держави раннього нового часу. Якщо стосовно українських сюжетів Чухлібової концепції можна лише вказати деякі неточності або свої міркування щодо того чи іншого факту чи явища, то стосовно «вмонтування» українського полівасалітету в загальноєвропейський контекст є чимало зауважень.
Тарас Чухліб пов’язує свою концепцію з розробленою в західноєвропейській історіографії моделлю «генеральної кризи» європейських суспільств у середині та другій половині XVII ст. Це важливо, оскільки самі творці концепції «генеральної кризи» з багатьох суб’єктивних та об’єктивних причин особливо її не поширювали на Східну та Центрально-Східну Європу. По-перше, західноєвропейські дослідники сприймали українські сюжети минулого через польську та російську історіографії, а тому повстання Хмельницького для них погано вписувалося в їхню «кризу». По-друге, східна частина континенту на той час разюче різнилася від Західної Європи (як і на сьогоднішній день). Лише одні географічні чинники (великі площі з низькою густотою населення, рівнина територія без природних бар’єрів, віддаленість від морів тощо) ставили васальнозалежні спільноти на Сході в зовсім інші умови, ніж на Заході. Крім цього, був ще ряд економічних, суспільних, культурних та інших чинників, що впливали на розрізнення. Наприклад, васальні корпоративні інституції (регіональні еліти, провінції, міста) на Заході глибше інтегрувалися в централізовані держави, ніж це було на її сході.
Еліта Гетьманщини, «віддавши» політичну владу імперському центру, навзамін отримала підтвердження свого статусу нобілітету та доступ до багатства; крім того, зберегла тією чи іншою мірою свою культурну ідентичність й претендувала на роль важливого гравця в житті новоствореної Російської імперії. Тому праця Тараса Чухліба виграла б від детальнішої верифікації концепції «генеральної кризи» на сюжетах з української історії другої половини XVII – початку XVIII століття. Однак, висловлене побажання не применшує професійної реалізації завдань, поставлених дослідником у книзі.
Василь Кононенко


Опублікований варіант у "Критиці" див.: Кононенко В. [ОглядЧухліб Т. Секрети українського полівасалітету. Хмельницький-Дорошенко-Мазепа. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2011. – 327 с. // Критика. – 2012. – № 7-8. – С. 26.