5.29.2012

Лекция шведского историка Хокана Хериксоона о пленных украинских казаках в Швеции во время Северной войны

28 мая 2012 года в Институте истории Украины состоялась интересная лекция шведского историка Хокана Хенрикссона о 700-800 украинских пленных казаках в Швеции с 1706 по 1722 год.





Часть пленных умерла по дороге в Щецин, те которые дошли до Померании, были перевезены через Балтику в города Южно-Западной части Шведского королевства.
Пленным рядовым казакам Шведское государство платило по три серебряных монеты в день – за которые можно было купить почти 2 литра пива. Некоторые казаки нанимались на фермы и там зарабатывали еще больше, но в таком случае они не получали ни гроша от шведской казны.
Казацкой старшине ничего не платили, поскольку считали офицеров достаточно богатыми, чтобы они сами себя обеспечили. Четыре украинских сотника не выдержали таких условий и сбежали в Норвегию (тогда это была территория Датского королевства), оттуда направились в Копенгаген и из Ютландии вернулись домой через территорию немецких государств и Речи Посполитой в родную Украину.



Значительная часть казаков умерла на чужбине, некоторые из них женились и остались в Швеции (при этом у них менялись фамилии, например «Андриенки» ставали «Андерсонами»). 
Одиссея многих украинских казаков закончилась тем, что они вернулись на родину, некоторые из них с деньгами – заработанными и сэкономленными в плену.


Фото участников лекции

Андрей Гурбык, Валерий Зема, Борис Черкас, Вячеслав Станиславский (с права на лево)
Василий Кононенко, Хокан Хериксоон (с лева на право)

5.25.2012

3-6 September 2012: London-Sussex Summer School in Intellectual History at UCL


 Start: Sep 3, 2012 4:00:00 PM
 End: Sep 6, 2012 5:00:00 PM

 Location: UCL, Gower Street, London, WC1E 6BT

The London-Sussex Summer School in Intellectual History is a rare opportunity for graduate students to acquire further training in the discipline and its different methodologies. It will include special workshops and masterclasses, feedback on current research, and advice on writing and publishing.
 London is now one of the international centres of research and teaching in the history of political thought and intellectual history with a dedicated graduate programme and year-round research seminars, conferences, and workshops. Members of staff from the different branches of the University of London and from the Sussex Centre for Intellectual History will lead the discussions. Applications are welcome from doctoral students in intellectual history or related disciplines (the history of philosophy, literature, politics and science) and from MA students intending to pursue doctoral study in this area.
 The Summer School is convened by Professor Knud Haakonssen (former Director of the Centre for Intellectual History at Sussex and Honorary Professor of History at UCL) and Dr Angus Gowland of the Department of History at UCL.
 Dates and fees: The event starts on 3 September 2012 in the evening and ends mid-afternoon on 6 September 2012. Participants are required to contribute either £100, or £230 which will also cover three nights’ accommodation in central London. Fees include lunches and a reception dinner on the first evening.
 How to apply: Please send your CV and a brief abstract of current or future research to Ms Emma Patten, e.patten@ucl.ac.uk, by 22 June 2012.

For enquiries: Please contact Dr Angus Gowland at a.gowland@ucl.ac.uk .




http://www.ucl.ac.uk/history/history-new-events-pub/London-Sussex_summer_school_in_IH_at_UCL

5.24.2012

[Огляд] Сас П. Витоки українського націотворення. К.: Інститут історії України НАН України, 2010.



Нова книжка історика Петра Саса цікава авторовою концепцією українського націотворення у ранній новий час. Тривале вивчання джерел уможливило для дослідника твердження про те, що активні процеси націотворення припали на перші десятиліття XVIІ століття. Спираючись у своїх міркуваннях на тлумачення нації, що його запропонував Ентоні Сміт, автор виводить власну дефініцію «нації», пристосовану до тогочасних реалій. Як і в попередніх своїх працях, Сас демонструє у цій книжці майстерність в опрацюванні архівних документів. «Витягаючи» з них нові факти, він розширює наші знання про націотворення (і не тільки) тієї доби. 
Важливим теоретичним внеском Петра Саса в українську історіографію стало окреслення ролі в націотворенні інтелектуалів, бо «виникнення передумов для переходу етносу у стадію націотворення передбачає наявність певних якісних змін у духовній культурі, світогляді, світосприйнятті та самосвідомості, провідниками яких стають інтелектуали». Зрушення у сфері культури, зокрема освіти і книгодрукування, що відбулися в XVI cтолітті, залучили ширше порівняно з ранішими часами коло освічених людей і підштовхнули процес націотворення.
Дослідник подав «козацьку» візію історії українського націотворення, хоча проаналізував також інші можливі чинники формування протонаціональної свідомости. Оскільки, згідно з «боярською» теорією Сергія Леп’явка, саме бояри Середнього Подніпров’я, які не змогли ввійти до упривілейованого стану, внесли елементи шляхетської свідомости в українське козацтво, то Сасову працю логічно доповнила би «шляхетська» візія націотворення в перспективі всього раннього нового часу. Як переконують праці з цієї тематики, таке бачення висуває на переднє тло українських маґнатів і шляхту після Люблінської унії 1569 року та шляхту й Православну Церкву за часів митрополита Петра Могили. Авторова концепція виграла б, якби Сас залучив нову працю Ентоні Сміта «Культурні основи націй» (2008; український переклад 2009 року). Згідно зі Смітом, культурні ресурси «націотворення» (на більшість із яких указує Сас) були чинні протягом усієї історії людства. Період, що його дослідив Петро Сас, за Смітовою концепцією, збігається з розвитком саме «ієрархічних» націй (ідеться про спільноти, які у своїй основі мали ієрархію як вид публічної культури). Цікавим під таким кутом зору є поглиблене дослідження компонентів української «протонації» після Люблінської унії 1569 року, що базувалася на політичній культурі Речі Посполитої, православній вірі та руській культурі в широкому розумінні цього поняття.
Загалом книжка становить важливу віху в українській історіографії раннього нового часу і відкриває перспективи дальших досліджень протонаціональної тематики.
Василь Кононенко

Див.: Кононенко В. [Огляд] Сас П. М. Витоки українського націотворення: Монографія. – К.: Інститут історії України НАН України, 2010 // Критика. – 2011. – № 1-2. – С. 3.

5.23.2012

6-й семінар з інтелектуальної історії (оголошення, відео, фото)


Кирилівський монастир. Акварель. Ф. Солнцев 1843 р.


VI СЕМІНАР З ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ІСТОРІЇ

ДО ІСТОРІЇ КУЛЬТУРНИХ ЦІННОСТЕЙ


Доповідь професора Ричмондського університету (США)
учасниці Програми обміну ім. Фулбрайта
ОЛЕНКИ ПЕВНОЇ

Інтерпретація візуальної спадщини середньовічного Києва: Церква св. Кирила Олександрійського

Запропонована доповідь представить впливи царської ідеології на пріоритети і практику реставрації Кирилівської церкви у Києві. У доповіді також буде простежено вплив реставраційних переваг дев’ятнадцятого століття на подальше вивчення та інтерпретацію церкви й виголошено альтернативне розшифрування істотних відмінностей цієї унікальної пам’ятки дванадцятого століття.


Обговорення (модератор Олександр Андрощук)
Запитання і висновки експертів (Тарас Чухліб, Валерій Зема, Тетяна Євсєєва, Андрій Бовгиря, Василь Кононенко)

Підсумки (Оленка Певна, Тарас Чухліб, Валерій Зема, Тетяна Євсєєва)



Засідання відбудеться 29 травня в конференц-залі Інституту історії України НАН України (Київ, вул. Грушевського, 4, 6-й пов.) об 11.00
Запрошуються всі бажаючі

Доповідає Оленка Певна






Оленка Певна, Інна Дорофієнко, Наталя Новохатня, Ольга Лях, Тетяна Євсєєва, Денис Захаров (з право на ліво)

Світлана Батуріна, Валерій Зема, Андрій Бовгиря (з ліва на право)

На семінарі Оленка Певна представила свою аргументовану версію історії побудови Кирилівської церкви та її "реставрацію" в ХІХ ст., що відрізняється від загальноприйнятої (зокрема тієї, що представлена в моєму коментареві, зіставленому з відомостей вікіпедії) 

5.18.2012

[Огляд] Доба гетьмана Івана Мазепи в документах / Упоряд.: С.Павленко. – К.: Вид. Дім, „Києво-Могилянська Академія”, 2008. – 1144 с.


Центрально-Східна Європа кінця XVII – початку XVIII ст. потрапила у ситуацію, коли її розкраювали два суспільно-політичні процеси. Перший, що був притаманний центральноєвропейським спільнотам, полягав у корпоративному розвитку суспільства, а другий, властивий Московській державі, – в організаційному. XVIII ст. стало часом перемоги моделі централізованої держави над уявленням значущості корпоративних спільнот (шляхти Речі Посполитої та Угорщини, бояр Молдови, козацької старшини України). Конфлікт між Іваном Мазепою та Петром І уміщується у цю суперечність бачення держави і суспільства: для центральноєвропейського нобілітету держава існувала задля корпоративних станів, а з точки зору російської верхівки – була самоціллю. Історичні свідчення про український аспект цієї важливої віхи в історії Центрально-Східної Європи опублікував відомий історик Сергій Павленко.
У збірнику поміщено 900 документів. Значна частина цих текстів уже була опублікована Миколою Василенком, Олександром Лазаревським, Вадимом Модзалевським та іншими істориками в археографічних виданнях ХІХ – початку ХХ ст. Як зазначив сам упорядник, велику роботу з опублікування джерел у роки незалежної України здійснили Іван Бутич, В’ячеслав Станіславський, Юрій Мицик, Ігор Ситий та інші дослідники. Цей проект видання, за словами Сергія Павленка, «має на меті дати нове життя цій призабутій, а подекуди й малодоступній спадщині». Упорядник також умістив у видання 22 документи, які були знайдені ним в Інституті рукопису НБУ ім. Володимира Вернадського. 
У першому розділі «універсали, накази Івана Мазепи» (143 документи), подано свідчення, які не увійшли до видання Івана Бутича. Ці тексти додають багато подробиць щодо становлення старшинського землеволодіння, що у свою чергу сприяє дослідженню двох важливих, за Максом Вебером, критеріїв для визначення соціального становища представників еліти Гетьманщини - їхнього статусу та багатства.
Розділ «Листи та розпорядження Івана Мазепи» (149) доповнює кореспонденцію, опубліковану В’ячеславом Станіславським. Особливу цінність становлять листи до старшини, гетьманських урядовців. Документи розділу «Офіційні й таємні переговори» (5) проливають світло на чинники формування зовнішньої політики Івана Мазепи. Сергій Павленко віднайшов в Інституті рукопису НБУ «статті гетьмана Івана Мазепи, подані царям Іоану Олексійовичу та Петру Олексійовичу…», таємні переговори троцького каштеляна Михайла Казимира Коцела 1703 року з стародубським писарем Опанасом Покорським та інші свідчення. Згідно з останнім документом стверджувалося, що «волность украинская будет таковая, какова Речь Посполитая коронная і литовская, и таковая ж будет Речь Посполитая третия украинская», що засвідчує живучість гадяцької ідеї «співдружності трьох народів» у середовищі козацької старшини у добу Івана Мазепи. Сергій Павленко у передмові вважає, що ці переговори є доказом намагання українського гетьмана змінити протектора. Проте інші факти дають підстави інтерпретувати цю подію інакше: стародубський полковник Михайло Миклашевський, як і полтавський – Іван Іскра, зважаючи на затяжну війну, почали самостійну політичну гру стосовно західного та південного сусідів відповідно, але Іван Мазепа пересік ці сепаратистські починання, відсунувши їх від урядів з санкції російського царя.
У розділі «Справа Соломона» (8) подано листи Івана Мазепи до польського короля Яна ІІІ Собеського. Сергій Павленко у передмові інтерпретує цей корпус документів як свідчення намірів Мазепи перейти під протекцію монарха Речі Посполитої. Упорядник слушно говорить про те, що наприкінці 1680-х та на початку 1690-х років становище Івана Мазепи було непевним. Це, на його думку, є аргументом на користь автентичності листів, хоча з точки зору інших дослідників (В’ячеслав Станіславський, Тетяна Таїрова-Яковлєва) саме ця обставина є додатковим доказом вірного служіння українського гетьмана московському царю протягом зазначеного часу і свідченням фальшивості цих листів. Мазепа розумів, що будь-які реальні спроби відхилення від політики вірного служіння московському царю закінчаться його скиненням з гетьманства опозиційними групами старшини (одну з яких очолював генеральний писар Василь Кочубей, який займав до 1701 року другу за значимістю посаду в Гетьманщині).
«Універсали, листи та розпорядження старшини» (82) свідчать про характер приватного та службового листування генеральної старшини, полковників, сотників. У розділі «Доноси та їх розслідування» (25) представлено справи 1691, 1700, 1707−1708 років. Серед цих документів є такі, що додають нові факти у справі виступу генерального судді Василя Кочубея проти гетьмана. Збірки матеріалів «Акти Генерального суду» (15) та «Судочинство у полках» (18) містять нові відомості про тодішню систему судочинства та її правничі орієнтири. «Церковні акти, листи церковнослужителів» (35) дають цікаву інформацію про активну участь представників Православної Церкви у тогочасному політичному житті. У розділі «Твори сучасників» (9) поміщені цікаві фрагменти історико-літературних та богословських творів, що свідчать про особливості суспільно-політичних уявлень інтелектуалів Гетьманщини доби Мазепи. Іван Величковський у передмові до книги «Млеко» представляє себе як «истинный сын малороссійской отчизны нашей», а свою творчість присвячує «на оздобу отчизни нашеи и утеху малороссійским сином». «Літописні, рукописні, мемуарні свідчення» (24) охоплюють різні матеріали, серед яких «інструкція міністру польського короля при шведському королеві пану Понятовському» 1708 року підтверджує думку Тетяни Таїрової-Яковлєвої про те, що український гетьман не розглядав шведського ставленика на польський престол як серйозну політичну фігуру у Центрально-Східній Європі та не укладав з ним договору до 1709 року. 
У розділі «Кореспонденція іноземців» (36) поміщені листи та звіти, які доповнюють картину життя українського гетьмана і перебування Гетьманщини у складі Московської держави. Розділ «Військова статистика та забезпечення вояків» цікавий для історії війська Гетьманщини. Наступні частини видання «Допити шведів та їхніх союзників» (7) та «Допити козацької старшини і козаків» (13) містять важливі свідчення про шведське військо та прихильників українського гетьмана. З документів після допиту канцеляриста Дубяги випливає, що на початку осені 1708 року Іван Мазепа посилав від себе довірену людину до запорожців, щоб подарувати їм гроші та заручитися їхньою підтримкою «когда он их требовать будет». Після, за словами Івана Ломиковського, «революції» 1708 року Мазепа згідно з відомостями канцеляриста Дубяги розголошував про те, що запорожці йому прихильні та йдуть з Січі в Україну. Згідно зі свідченнями на допитах лохвицького сотника Яременка і сенецького атамана Сергієнка від 8 грудня 1708 року, мазепинці у декілька разів перебільшували чисельність шведського війська. З допиту Андрія Войнаровського випливає, що в останню хвилину Мазепу до «зради» підштовхнули Пилип Орлик та полковники, серед яких найактивнішим був Данило Апостол.
В «Указах, наказах та листах Петра І» (43) засвідчується особливості прийняття рішень російським царем щодо розв’язання тогочасних внутрішніх проблем у Гетьманщині. Цікаво, що з грамоти Петра І від 9 січня 1704 року випливає перебігання козаків і, навіть, старшин на бік швецьких військ у попередні роки; російський цар пропонував їм повернутися додому та обіцяв за це «щедрое жалование». У листах царя від 28 жовтня 1708 року полковникам та церковним ієрархам вже без примирливого тону говорилося про «зраду» Мазепи та надуману перспективу «владения польського… та церковну унію», хоча український гетьман був переконаним противником українсько-польського зближення. 
«Листи, донесення російських генералів, офіцерів та високопосадовців» (150) датуються переважно 1707−1708 роками і стосуються бойових дій російської армії та цікавих відомостей її перебування на території Гетьманщини. Наступні розділи видання містять цікаві документи, які передають колорит доби правління Івана Мазепи.
Василь Кононенко

Див.: Кононенко В. [Огляд] Доба гетьмана Івана Мазепи в документах / Упоряд.: С. О. Павленко. – К.: Вид. Дім, „Києво-Могилянська Академія”, 2008. – 1144 с. // Критика. – 2010. – № 1−2 (січень−лютий). – С. 42.

[Огляд] History, Religion, and Culture British Intellectual History 1750−1950 / Edited by S. Collini. – Cambridge university press, 2000. – 289 р.



У світовій історіографії є три найбільші напрями інтелектуальної історії: англо-американська «інтелектуальна історія» (intellectual history), французька «історія ментальностей» (historie des mentalities collectives) та німецька «історія понять» (begriffsgeschichte), які виникли на основі своїх національних історіографічних традиціях[1] Дане видання належить до англо-американської інтелектуальної історії, а саме «Кембриджської школи». Характерно, що відомі в англо-американській інтелектуальній історії праці Д. Дана «Суть історії ідей» («The Identity of the History of Ideas»), К. Скіннера «Значення й розуміння в історії ідей» («Meaning and Understanding in the History of Ideas») Д. Бароу «Віги і ліберали: сталість та зміни в англійській політичній думці» («Whigs and Liberals: Change and Continuity in English Political Thought») одночасно належать до історії політичної думки (і методології цього історіографічного напряму)[2].
У вступі зазначено, що термін «інтелектуальна історія» входив в науковий обіг з певними труднощами, оскільки конкурував з альтернативним поняттям – «історією ідей». Проте остання ґрунтується на Гегелівській спадщині за якою історія філософії є своєрідною теоретичною основою для наукової історії людства. Інтелектуальна історія ж ставить у фокус дослідження аспект розумової діяльності людини подібно до того як це роблять історики в економічній чи політичній історії, досліджуючи господарський чи управлінський сегмент людської активності[3].
Історія ідей культивувалася здебільшого філософами, політичними теоретиками, літературними критиками, соціологами, а інтелектуальна історія – фаховими істориками. В роботах з інтелектуальної історії об’єктом дослідження є окремий період минулого, який історики розглядають відповідно до своєї зацікавленості як політичну, соціальну, економічну історію. «Інтелектуальний» історик в цьому періоді з неменшим правом бачить та досліджує інтелектуальну історію.
Показовими формулюваннями історії ідей є назви робіт в яких досліджується «вертикальний» пласт минулого: «Історія соціології від Монтеск’є до Вебера», «Розвиток економічної теорії від Сміта до Фрідмана», «Модерна історіографія від Гібона до Броделя» тощо. Водночас тенденцією останніх робіт з  інтелектуальної історії  є рух до більш «горизонтальніших» аспектів минулого, а саме використання самої мови епохи, яку вивчає дослідник. Наприклад, об’єктом дослідження у вивченні суспільно-політичної думки є не стільки тодішні  книги як дискусії навколо найважливіших проблем[4].
Також історія ідей наголошує на логічних структурах певних дискусій, що локалізуються в часовому просторі минулого. Інтелектуальна історія передусім намагається привідкрити думку минулого в її повноті і наскільки це можливо в її власних термінах[5]. Для прикладу, один з авторів видання проаналізував зміну образу Олівера Кромвеля в англійській історіографії та суспільстві Вікторіанської доби[6]. На середину XIХ ст. старі широко поширені негативні оцінки Кромвеля ще співіснували з новим позитивним сприйманням лідера Англійської революції XVII ст. Поступово протягом другої половини ХІХ ст. темні оцінки О. Кромвеля почали зникати та замінюватися на більш світліші. Показово, що на кінець Вікторіанської доби пам'ять про Кромвеля характеризувалася його сприйманням майже в якості святого[7]. Такі особливості оцінки минулого неодмінно важливі для історичного дослідження, оскільки вони визначають формування історичного факту, який не існує поза інтерпретацією.
Отже, дане колективне видання дає можливість окреслити розвиток англо-американської інтелектуальної історії та звернути увагу на перспективність досліджень української тематики у рамках цього історіографічного напряму.
Василь Кононенко

Див.:Кононенко В.  [Огляд] History, Religion, and Culture British Intellectual History 1750−1950 / Ed. by S. Collini. – Cambridge university press, 2000. – 289 р. // Український історичний збірник. – К.: Інститут історії України НАН України, 2009. – Вип. 12.– 2009 – С. 512−513.
© 2010–2012, Василь Кононенко
Цитування та відтворення матеріалів з www.intellectual-history.blogspot.com
 тільки за умови зазначення прізвища автора та активного гіперпосилання на цю сторінку.


[1] Берк П. Інтелектуальна історія та її суперники // Нові перспективи історіописання. – К., 2004. – С. 281 – 283.
[2] Collini S. General introduction // History, Religion, and Culture British Intellectual History 1750−1950 / Edited by S. Collini. – Cambridge university press, 2000. – P. 121.; Так Р. Історія політичної думки // Нові перспективи історіописання. – С. 269 – 270.
[3] Collini S. General introduction // History, Religion, and Culture British Intellectual History 1750−1950 / Edited by S. Collini. – Cambridge university press, 2000. – P. 2.
[4] Ibid. – P. 3.
[5] Ibid. – P. 3−21.
[6] Worden B. The Victorians and Oliver Cromwell // History, Religion, and Culture British Intellectual History 1750−1950 / Edited by S. Collini. – Cambridge university press, 2000. – P. 112–135.
[7] Ibid. – P. 113.





[Огляд] Схід/Захід. Історико-культурологічний збірник / За ред. В. Кравченка. – Вип. 9−10. Спеціальне видання Patria. Х.: ТОВ «НТМТ», – 2008.


У випуску Схід/Захід надруковано важливі документи з історії раннього нового, нового і новітнього часу. Дослідження, які поміщено у збірнику, можна поділити на наступні проблеми: Переяславська рада в історії та історіографії, перетин національної і регіональної ідентичності, урбаністичні студії та огляди на різну тематику.
Найближчими до сучасності історичними свідченнями є листування Р. Шпорлюка з І. Лисяком-Рудницьким та Ю.Шевельовим 1964−1982 років, що вперше публікуються. За словами редактора збірника В. Кравченка, вони «становлять особливий інтерес для вивчення української інтелектуальної історії модерної доби».
Також у випуску розміщено частину «Історії України та українських козаків» Йогана-Христіана Енгеля, що охоплює події від виборів польського короля Яна ІІ Казимира до підпорядкування Б.Хмельницького московському цареві Олексію Михайловичу.  Опубліковані три рапорти В. Левашова, дозволяють внести корективи в усталені уявлення про завдання, що їх ставив уряд перед новопризначеним генерал-губернатором.
У цікавій теоретичній статті З. Когута «Від Яфета до Москви» розглядається еволюція історичної свідомості українських інтелектуалів раннього нового часу, яка так чи інакше була пов’язана з подіями у Переяславі 1654 р.. Важливо, що протягом XVII ст. українською історичною та філософською думкою були адаптовані концепції походження слов’ян від Мешеха (Мосоха). Особливістю козацького історіописання у межах усієї Центрально-Східної Європи стало те, що світські інтелектуали Гетьманщини створили свою історію на противагу церковній. Козацькі «літописи» використовували концепцію «козацького руського народу» і називали предками козаків першого сина Яфета – Гомера та хозарів, скіфів і кімерійців.
За Я. Дашкевичем автором іншої розвідки випуску, Переяславська рада – продукт привілейованого права, результатом якого стало підданство чи інкорпорація. Автором Переяслава, на думку вченого, був генеральний писар І. Виговський. 
Огляд К. Петкевича польської найновішої історіографії, присвяченої Переяславській раді, корисний для розуміння багатьох аспектів українсько-російського зближення середини XVII ст. В.Брехуненко, аналізуючи Переяславську раду у російській історіографії, представив еволюцію дослідження та сприймання цієї події російськими вченими. Т. Таїрова-Яковлєва в огляді сучасної російської навчальної літератури дійшла висновку, що у російській історіографії відсутня єдина концепція історії України. А. Бойко у статті про сприймання Переяславської ради у середовищі козацької старшини Гетьманщини та Запорожжя зазначає, що нехтування реального змісту переяславських домовленостей спричинило перетворення «статей Б. Хмельницького» на міфічне вмістилище прав та вольностей, а переяславська метафора, на думку автора, значила необхідність діяти за аналогією з минулим. Рецензія С. Величенка на низку праць з питань трьохсотрічних російсько-українських відносин представляє авторське бачення розвитку української ідентичності «Від Богдана до Руслани».
Наступні статі презентують модну на сьогоднішній день проблему дослідження, що охоплює перетин національної та регіональної ідентичності. Т. Єрескова зазначає, що на Донеччині переважає принцип «нації по крові» і більшість населення не готова сприйняти положення «нація за громадянством». У публікації Р. Комарова представлено вагу пам’ятників робітникам «Донбасу – краю трударів», що презентують ідентичність регіону. О. Міхеєва у дослідженні впливу регіональної ідентичності на політичний вибір жителів Донецької області дійшла висновку, що у регіоні перше явище визначає електоральні вподобання. 
Урбаністичні студії засвідчують наскільки цікавими стали українські дослідження з цієї проблематики. У роботі С. Дяк про радянський проект Львова як регіонального центру Західної України вивчено зміну образу міста у перші повоєнні десятиліття. Стаття М.Ніколко «БЕЗобразИЕ» Сімферополя: БЕЗобразНІСТЬ і ПОтворНІСТЬ міста» представляє зміну іміджу столиці Криму за радянських часів та сучасності.
Корисним для української історичної науки є огляд М. Паньків  сучасної польської історіографії, присвяченої життю поляків у Російської імперії. В. Кравченко у рецензії на дослідження Е.Бояновської «Гоголь між українським та російським націоналізмами» вдало доповнює пошуки авторки місця «дволикого Гоголя-Яновського» у складних процесах націотворення двох східнослов’янських народів. В.Петровський в огляді на книгу О. Молчанова «Політична культура і національна ідентичність в російсько-українських відносинах» представляє своєрідність відносин двох східнослов’янських народів, яка одночасно включає почуття спорідненості та «іншості». Рецензія С.Сорочана та А.Домановського на курс лекцій В. Балуха необхідна для тих, хто цікавиться історією Візантії. Цікавими є й інші рецензії та повідомлення випуску Схід/Захід.
Василь Кононенко

Див.: Кононенко В. [Огляд] Схід/Захід. Історико-культурологічний збірник / За ред. В. Кравченка. – Вип. 9−10. Спеціальне видання Patria. Х.: ТОВ «НТМТ», – 2008. // Критика. – 2010. – № 1−2 (січень−лютий). – С. 11.



© 2010–2012, Василь Кононенко
Цитування та відтворення матеріалів з www.intellectual-history.blogspot.com
 тільки за умови зазначення прізвища автора та активного гіперпосилання на цю сторінку.

5.17.2012

Мусульманська Європа очима західноєвропейських подорожників


 [Огляд] Вулф Л. Винайдення Східної Европи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва. – К.: «Часопис ,,Критика’’», 2009. – 591 с.; Калашников В. М. Україна очима іноземців: англомовні мемуари, записки, щоденники XVIIпершої половини ХІХ століття (переклад тексту з коментарем): хрестоматія. – Д.: Вид-во Дніпропетр. нац. ун-ту, 2008. – 312 с.

Уявлювана географія дивна річ. Маркіз Астольф де Кюстинг у подорожному описі «Росія в 1839 році» писав, що «Сибір починається на Віслі». Ще два століття тому територія від Криму до сучасного Сибіру у головах західноєвропейських інтелектуалів мала нечітку назву «Татарія»[1]. Протягом того ж XVIII ст. західноєвропейськими подорожниками було поширено назви «сарматів» та «скіфів» на усю Східну Європу. Географічна межа між Європою та Азією у XVIII ст. розміщувалася на Дону, часом на Схід, на Волзі, а інколи на Уралі. Для Шарля-Марі де Селябері південно-східний кордон Європа проходив через Константинополь[2]. Така ситуація сприяла конструюванню Східної Європи, як Європи і не-Європи, а сама Східна Європа уявлялася як ланка між «цивілізацією» та «варварством»[3].
Протягом XVIII ст. відбувалося активне формування «ядра» ранньокапіталістичної економіки, яке втягнуло Східну Європу до своєї орбіти. Це стосувалося Польщі, Чехії, Угорщини, але не інших країн. «Східна Європа» у тому числі і мусульманська стала витвором свідомості[4]. Коли Люї-Філіп де Сегюр 1784 р. перетнув кордон між Прусським королівством та Річчю Посполитою він відзначив: «Потрапивши до Польщі, переконуєшся, що Європа залишилася позаду […] навіює думку, що мандрівник повернувся на десять сторіч у минуле, опинившись в оточенні орд гунів, скитів, венедів, слов’ян і сарматів»[5]. Поляки за спостереженнями Вільяма Кокса схожі на азіатів і їхніми предками були татари. Аргументом їхньої «азійськості» була зачіска: голена голова та кружок волосся на маківці, згідно з Коксом так робили скіфи у ст.[6]
Скіфів західноєвропейські інтелектуали у XVIII ст. знаходили скрізь у Східній Європі, констатували їхні варварські риси та, як правило, відносили до  сучасних їм татарами. Англійський подорожник Джон Сміт відзначив, що Татарія і Скіфія – одне й те саме[7]. Згідно з Вольтером, татари були варварами, але гостинно прийняли Карла ХІІ, оскільки перейняли від своїх предків скіфів непохитну повагу до гостей[8]. Цікаво, що у свідомості просвітників не було великої різниці між мусульманами та християнами. Для Пєра Шевальє християни-козаки мало чим відрізнялися від татар[9]. Абат Габрієль Боно де Маблі у 1776р. писав до французького історика Клода-Карломана де Рюльера, що їхати до Польщі – це все одно що до Татарії[10]. Так само для Адама Сміта «татари України» були крайньою межею відсталості у Європі[11].
Готгольд Ефраїм Лєсинг у 1758 р. накидав основні ідеї своєї п’єси «Гороскоп», якої так і не закінчив. Дія відбувалася у Поділлі XV ст., а головними героями були шляхтичі поляки й татари. Головну героїню Анну Масальську викрадають зі Львова татари, вона закохується у одного з них. Рятують Масальську батько та син Опалінські і закохуються у шляхтянку. Татарин, який втратив Анну, переодягається у «поляка» та намагається повернути кохану. З таких «простих» взаємин між поляками і татарами, за Вульфом, випливає, що європейські просвітники вигадали собі Східну Європу, склеїли різні її регіони, позначивши її уявними сарматами та скіфами[12].
Спроби Західної Європи картографічно опанувати Східну Європу за Л. Вульфом характеризувалися непорозуміннями[13]. Наприклад, французькі картографи зафарбовували територію Угорщини тим самим кольором, що й інші володіння Османської імперії[14]. У відомій «Енциклопедії» французьких просвітників Болгарія позначала дві території: азійську провінцію російської Татарії та турецьку землю в Європі[15].
Для західноєвропейських інтелектуалів було очевидним, що мусульманську Європу можна просвітити. Для героя Рудольфа Ериха Распе - барона Мюнхгаузена (у другому томі мандрів, що вийшов 1792 р.) Туреччина велетенська та багатообіцяюча країна, населення якої можна було б згуртувати для спільного блага Європи[16]. Не зважаючи на свої поради та «обізнаність» з мусульманською Європою західноєвропейські інтелектуали одночасно визнавали, що вони не знають цей регіон. Наприклад, для Вільяма Вітона навіть на кінець XVIII ст. (1798 р.) мусульманська Європа була маловідомою[17]. Тому не дивно, що деякі з них пропонували вирішити «ісламське питання», вигнавши мусульман з Європи. В останньому листі Вольтера до Катерини ІІ, французький філософ назвав кодекс царських реформ «євангелією всесвіту» і сподівався, що вона знає як вигнати турків з Європи[18].
Отже, мусульманська Східна Європа для західноєвропейських просвітників була зрозумілою в якості уявної і невідома, коли європейці реально зустрічалися з її мешканцями.
Василь Кононенко

Див.: Кононенко В. Мусульманська Європа очима західноєвропейських подорожників [Огляд] Вулф Л. Винайдення Східної Европи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва. – К.: «Часопис ,,Критика’’», 2009. – 591 с.; Калашников В. М. Україна очима іноземців: англомовні мемуари, записки, щоденники XVIIпершої половини ХІХ століття (переклад тексту з коментарем): хрестоматія. – Д.: Вид-во Дніпропетр. нац. ун-ту, 2008. – 312 с.  // Україна в Центрально-Східній Європі. - Вип. 9. - К.: НАН України. Ін-т історії України, 2011. - С. 363-365.

© 2010–2012, Василь Кононенко
Цитування та відтворення матеріалів з www.intellectual-history.blogspot.com
 тільки за умови зазначення прізвища автора та активного гіперпосилання на цю сторінку.



[1] Вулф Л. Винайдення Східної Европи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва. – К.: «Часопис ,,Критика’’», 2009. – С. 76.
[2] Там само. – С. 87.
[3] Там само. – С. 31, 39.
[4] Там само. – С. 33−34.
[5] Louise-Philippe, comte de Segur. Memoires, souvenirs, et anecdotes, par le comte de Segur. vol 1. // Bibliotheque des memoires: relative a l’histoire de France: pendant le 18e siècle, vol. XIX, ed. M. Fs. Barriere. – Paris: Librairie de Firmin Didot Freres, 1859. – P. 300. Цит. за: Вулф Л. Винайдення Східної Европи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва. – К.: «Часопис ,,Критика’’», 2009. – С. 49−50.
[6] Вулф Л. Вказ. праця. – С. 63.
[7] Калашников В. М. Україна очима іноземців: англомовні мемуари, записки, щоденники XVIIпершої половини ХІХ століття (переклад тексту з коментарем): хрестоматія. – Д.: Вид-во Дніпропетр. нац. ун-ту, 2008. – С. 17.
[8] Вулф Л. Вказ. праця. – С. 148.
[9] Калашников В. М. Вказ. праця. – С. 34.
[10] Вулф Л. Вказ. праця. – С. 389.
[11] Там само. – С. 385.
[12] Там само. – С. 150−152.
[13] Там само. – С. 222.
[14] Там само. – С. 224−225.
[15] Там само. – С. 268.
[16] Там само. – С. 166.
[17] Калашников В. М. Вказ. праця. – С. 173.
[18] Вулф Л. Вказ. праця. – С. 334.