4.19.2012

Популярний огляд нової книги Ентоні Сміта




Ентоні Д. Сміт. Культурні основи націй. Ієрархія, заповіт і республіка / Переклад з англійської Петра Таращука. – К.: Темпора, 2009.

Етнічна належність у процесі формування націй у різні періоди світової історії відігравала другорядну роль. Саме цьому, на перший погляд парадоксальному, твердженню присвятив свою книжку Ентоні Сміт. Він заперечує проти того, щоби зводити всі види спільнот та ідентичностей до «націй» і водночас наголошує потребу звільнити це поняття від невиправданих обмежень сучасного про це уявлення. Наріжним каменем Смітового дослідження є три моделі культурних основ націй – ієрархія, заповіт і республіка.

Націоналізм, за Смітом, не слід плутати з такими загальнішими поняттями, як національні почуття та національна свідомість. Саме вони часто були притаманні націям до націоналізму модерного часу. Автор доводить, що публічні ритуали, церемонії та символи мали більше значення для виникнення націй, ніж створені простонародною мовою літератури. Такі культурні ресурси «національного» як міти про походження та обраність Батьківщини і поетичні краєвиди, орієнтація на золотий вік, жертву і долю в історії народу були притаманними протягом усієї історії людства. Сміт розглядає приклад асирійців, які перші у світовій історії свідомо створювали щось подібне до національної держави, що базувалася на етнічній ієрархії. Для цього вони використовували реґулярні депортації та культурну асиміляцію. Такого штибу цілеспрямовані заходи щодо «формування» націй проводили уряди багатьох країн нового та новітнього часу.

У розділі про «ієрархічні» нації йдеться про спільноти, які у своїй основі мали ієрархію як вид публічної культури. Це були, насамперед, імперії. Як показує Сміт, пізня Реформація забезпечила контекст для повернення до Старого заповіту. Головним елементом П’ятикнижжя було переконання в особливому заповіті, укладеному між Богом і його народом. У релігійному суспільстві нація у формі «заповіту» давала цікаву «націоналізацію», на зразок заяви, що її зробив у 1559 році Джон Ейлмер: «Бог – англієць». Сміт підкреслює, що модерний республіканський націоналізм не став цілковитим запереченням ієрархічних і заповітних основ націй. «Культ нації», що ґрунтувався на античних образах, було створено у XVIII столітті, проте уявлення про республіканську націю також виростали з попередньої історичної форми національної спільноти, що спиралася на біблійні погляди та оповіді.

Книжка Ентоні Сміта, за словами Монсеро Гіберно, є сміливою, ретельно арґументованою та провокаційною, тому її важко піддавати критиці, – але критичного осмислення вона варта якнайретельнішого. Вона породжує як загальнотеоретичні, так і вужчі практичні запитання. Наприклад, недостатньо зрозумілим є поки що вплив релігії, яка зазнала секуляризації у новий час, на радикалізацію національних рухів. Так само не вповні дослідженим залишається становлення конкретних «заповітних», «ієрархічних» чи «республіканських» націй раннього нового і нового часу, зокрема й для так званих «неісторичних» народів. Нарешті, варто поміркувати, якою мірою Смітова ідея культурних основ нації пасує до «довгої» історії України-Руси, що її започаткував Михайло Грушевський.

Василь Кононенко

Див.: [Огляд] Ентоні Д. Сміт. Культурні основи націй. Ієрархія, заповіт і республіка / Переклад з англійської Петра Таращука. – К.: Темпора, 2009 // Критика. – 2010. – № 9–10.

© 2010–2012, Василь Кононенко
Цитування та відтворення матеріалів з www.intellectual-history.blogspot.com
 тільки за умови зазначення прізвища автора та активного гіперпосилання на цю сторінку



4.17.2012

Colloquia Russica


Институт истории Польской Академии Наук
Исторический институт Варшавского университета
Студиум Восточной Европы Варшавского университета
Институт истории Ягелонского университета
Научное общество историков-студентов Ягелонского университета

Приглашают на
III Международную Научную Конференцию
из серии Colloquia Russica

Русь в эпоху монгольских нашествий (1223-1480).

Конференция будет происходить 15-17 ноября 2012 года
в Институте истории ПАН, Историческом институте Варшавского университета и Студиум Восточной Европы Варшавского университета,
Варшава, Польша

Рабочие языки: польский, русский, английский.
Хронологические рамки: XIIIвторая половина XV вв. (от битвы над Калкой в 1223 году до „стояния” на Угре в 1480 году).

Предлагаемая проблематика:

·        Русь и монгольский мир (монгольские нападения и их влияние на русские земли);
·        Русь и государства православной цивилизации (Византия, Болгария и Балканы, Молдавия);
·        Русь и западная цивилизация (Апостольская Столица, Священная империя, Венгрия, Польша, рыцарские ордена и другие европейские государства);
·        Русь и Великое Княжество Литовское;
·        Русь и скандинавские страны;
·        Отношения между удельными русскими княжествами.

Предлагаемая тематика:
-       Внешняя политика и военная история (политические и династические союзы, дипломатические миссии, военные кампании).
-       Культура и исскуство (принятие иноземных традиций и обычаев, влияние культурных течений, иконография, архитектура).
-       Религия (расспространение религиозных течений, духовные тексты, сакральные памятники, захоронения).
-       Торговля (сухопутные и водные торговые пути, купеческие контакты, предметы торговли, монеты);
-       Политическое устройство и общество Руси эпохи монгольских нашествий.


Участие в конференции:
-       Участие в конференции могут принимать студенты, аспиранты и научные работники;
-       До 25 IV 2012 г. надо прислать заполненную заявку (приложение 1) и тезисы реферата (до 2000-2500 печатных знаков. Внимание: тексты превышающие 2500 знаков не будут рассматриватся). К польско- и русскоязычным тезисам должен быть додан перевод на английский язык. В отдельном файле надо подать библиографию к тезисам.   
-       Заявки и тезисы просим присылать на адрес: colloquia.rusica@gmail.com
-       Организаторы сохраняют за собой право селекции тезисов. Список учасников конференции будет оглашен до 1 VI 2012 г.
-       Конференционный взнос составляет 10 евро (40 злотых). Его необходимо внести до 1 VIII 2012 г., на номер счета который будет сообщен заквалифицированым участникам.

Дополнительная информация:
-       Во время конференции участники обеспечиваются питанием (обеды) и жильем.
-   Проезд оплачивают сами участники.
-      Организаторы оказывают визовую поддержку участникам.
-       Выступление не должно превышать 15 минут.
-       После 3-4 выступлений запланирована дискуссия.
-       Во время конференции будут отбыватся открытые лекции и круглые столы с участием научных работников с Польши и стран Центрально-Восточной Европы, а также презентации новейших работ по истории средневековой Руси.
-       Организаторы обеспечивают перевод тезисов докладов и лекций на рабочие языки конференции и перевод во время проведения круглых столов.
-       Материалы конференции будут изданы в третьем томе серии Colloquia Russica”.
-       Материалы будут приниматся к печати во время конференции. Требования к ним будут поданы после оглашения списка участников.
-       Запланирована насыщенная культурная програма.


Координаторы конференции:
к.и.н. Адриан Юсупович (Варшава)
к.и.н. Виталий Нагирный (Краков)


Заявка


Институт истории Польской Академии Наук
Исторический институт Варшавского университета
Студиум Восточной Европы Варшавского университета
Институт истории Ягелонского университета
Научное общество историков-студентов Ягелонского университета

Заявка на участие
в ІІI Международной научной конференции
из серии Colloquia Russica

Русь в эпоху монгольских нашествий (1223-1480)
15-17 ноября 2012 г.
Варшава, Польша


(Просим заполнить или подчеркнуть необходмиые поля)



1. Фамилия, имя, отчество (учасников с Украины, России и Белоруси просим подать также английский вариант Ф.И.О. – так как они поданы в загранпаспорте):
2.   E-mail, телефон:
3.   Адрес для кореспонденции:
3.      Название учебного заведения:
4.      Факультет (институт), курс, специализация:
5.      Полный адрес вуза:
6.      Ночлег: 
14/15 XI     15/16 XI         16/17 XI
7.      Обеды:
15 XI          16 XI              □ 17 XI  
8.      Требуемое оборудование:
проектор
аудио апаратура
компьютер
9.      Тема доклада:
  
Высылание заявки означает согласие на использование Студентческим Историческим Научным Обществом
Прикарпатского университета и организаторами конференции даных вмещенных в заявке


  

Интеллектуальная история Украины



 Как украинский гетман Павел Полуботок стал модернизатором

Интеллектуалы Западной христианской цивилизации понимали и понимают человека через его внешние отношения с миром. Именно поэтому западная личность-«персона» создала наиболее динамичную цивилизацию с рыночной экономикой, правовым государством, гражданским обществом и новоевропейской наукой... На православном Востоке человека видели как духовное существо, с его тайной внутренней жизни. Православная личность-«ипостась» всегда сосредотачивалась на сокровенном, но во времена усиления Запада подчинилась его авторитету во внешних образах жизни. Диалог между западной моделью существования и православным духовным мировосприятием был неравным. Украинское традиционное общество раннего нового времени не составило исключения, и ради собственного выживания было вынуждено болезненно перенимать западную модель жизни, то есть, модернизироваться... Интересным и поучительным примером сочетания традиции и новых изменений стала реформаторская деятельность известного украинского наказного гетмана.

ДВА ПОЛИТИЧЕСКИХ ПРОЕКТА

Восточные славяне в средневековье имели два государства: Великое княжество Литовское, а впоследствии Речь Посполитую, и Великое княжество Московское, которое позже стало царством. Южная и Западная Русь была органичной частью польско-литовско-руськой государственности. Лишь после церковной Берестейской унии 1596 года казачество и Православная Церковь начали частично осознавать свои отдельные интересы в общем «Содружестве двух народов». Реально «уния» прошла в форме двух соборов в Бересте, каждый из которых вынес разные церковно-правовые решения. Собственно унийный согласился на духовное подчинение Римскому престолу, при условии сохранения внешнего византийского обряда, а второй остался верным Православию. Уния подтолкнула интеллектуалов Руси, находившейся в составе Речи Посполитой, посмотреть на свою жизнь «западными» глазами. Этот поворот в мировосприятии дал возможность приобщиться к интеллектуальному наследию народов Западной и Центральной Европы, но подтвердил, что даже просвещенные представители духовенства и светской элиты не понимали православного учения и духовной традиции. Поэтому вызов Берестейской унии стал неравным диалогом цивилизаций, который определил дальнейшую историю всей Центрально-Восточной Европы в целом и Украины в частности, а ее последствия наблюдаются и по сей день.
В Московском государстве «унию» традиции с западной моделью жизни осуществил сам царь. Петр І верил, что можно создать совсем новое общество, изменив отношения между людьми. Для него образцом государственного устройства стал общественно-политический строй Швеции и других стран Северной и Центральной Европы. В этих странах господствовало учение о бюрократическом управлении государством, согласно которому человеческая жизнь должна была быть разложена по правительственным полочкам. Российский царь был убежден в том, что перенесение европейской системы управления в его владения даст такой же результат. Поэтому он ради модернизационных реформ смело сломал устоявшееся многовековое традиционное устройство.
 Украина начала модернизироваться более чем за столетие до петровских реформ. Элита Гетманщины проявила незаурядную активность в модернизации своего общества. Об этом свидетельствуют деятельность И. Мазепы по усилению гетманской власти, поддержка церковных и светских интеллектуалов, внимание к наемному войску, попытки Ивана Скоропадского урегулировать судопроизводство Гетманщины, попытки Данила Апостола в реформировании войска и правосудия, согласование правления казацкой администрации с имперской «табелью о рангах», усилия Генеральной военной канцелярии по нормированию системы мер и весов в середине XVIII в., деятельность Кирилла Разумовского и его окружения по внедрению в жизнь идеи отделения военной власти от судебной, создание двух университетов западноевропейского образца, реформирование войска, строительство заводов и фабрик западного образца, попытки превратить избирательное гетманство в своеобразную монархию наподобие немецкого княжества. В подобных модернизационных стремлениях проявил себя и Павел Полуботок.

ПОСЛЕДНИЙ МАЛОРОССИЯНИН

Перед нами поучительная фигура из когорты великих людей Гетманщины. Он принадлежал к воспитанникам Киевской Академии, был известным ценителем книг, человеком с изысканным эстетическим вкусом, прагматиком, который умел изменять свое устоявшееся понимание действительности под влиянием новых вызовов жизни, известным в свое время юристом, личностью, которая совмещала православную веру с пониманием тогдашней науки. Он был человеком традиции, но начал осознавать вызовы модернизационных изменений. В ответ на них наказной гетман попробовал «подстроить» украинскую автономию под нормы модернизации, которая признавалась необходимой руководством Российской империи. Павел Полуботок был лояльным к царю, но признавал такое «подданство» лишь при условии существования самобытной Малороссии. Он был убежден, что его «малороссийская отчизна» с героической историей и многовековыми вольностями имеет право на достойное существование, которое не может прекратить ни российский царь, ни сами украинцы Гетманщины. Это он доказал высшим проявлением убеждений личности — смертью.
Полуботок вырос в атмосфере борьбы за гетманскую булаву, полковничьи и другие правительства (статус) и земли (богатство). В Гетманщине конца XVII — начала XVIII вв. молодому амбициозному человеку светская жизнь представлялась следующим образом: получение образования, нахождение покровителя, который бы содействовал карьере, служба в казацкой администрации, за которую необходимо было добиться получения имений, удачный брак. Общественно-политическими ценностями светских интеллектуалов, как и казацкой элиты в целом, были богатство, статус и власть, которые выражались, прежде всего, в «вольностях». Таким путем шли отец и сын Полуботки.
Когда в октябре 1708 года Мазепа перешел на сторону шведского короля Карла XII, Полуботок сделал свой выбор в пользу верности российскому царю Петру І. Будущий наказной гетман первым прибыл на военный совет в Глухове и небезосновательно надеялся на гетманскую булаву. После неудачи в борьбе за гетманство незаурядная энергия Полуботка направилась на его бизнес-дела. Он скупал земли, осаживал села-слободы, сооружал мельницы и винокурни, гуты и рудники, пытался сосредоточить в своих руках торговлю зерном, водкой и табаком в пределах Черниговского полка. То есть он стал этаким «олигархом» Гетманщины.
С одной стороны, Полуботок стремился к обогащению. С другой — его время принадлежало к эпохе бурного развития молодой украинской элиты, которая с опозданием на 100—150 лет появилась на карте Центральной Европы. Главным для людей Центральной Европы XVIII в. были вольности, которые в реальной жизни давали элите богатство, власть и статус. Поскольку эти социальные критерии были взаимосвязанными, то тяга Полуботка к богатству была закономерным следствием его активной жизненной позиции.
В интеллектуальном и культурном смысле Полуботок заметно выделялся из современников-старшин. Свидетельством основательного образования будущего наказного гетмана стала богатая библиотека в его черниговском доме. Для Полуботка светские и церковные книги отечественных и иностранных авторов были не только украшением или частью нажитого богатства, он ими на самом деле пользовался, поскольку постоянно употреблял в своих универсалах латинские и польские выражения. Полуботок не только ценил книги, но и сам писал. Он упорядочил «Хроничку», которая охватывала события в Украине 14521715 годов. Термины этого произведения, в частности употребление слов «предал» (в отношении гетманов, которые выступили против Московского государства) и «взят» (в отношении политических пленников российского правительства), свидетельствуют о лояльности Полуботка к православному протектору и Родине-Гетманщине. В этом он был подобен большинству старшин и светских интеллектуалов Гетманщины, которые после «несчастливого шведского года» утвердились в такой малороссийской двойной лояльности.
Важно, что слуги и окружение Полуботка считали, что он «постоит за Украину». Житель городка Сорочинец в 1715 году говорил, что «не Мазепа проклятый Иуда, а нынешний гетман — проклятый Иуда, что не стоит за Украйну... а как будет черниговский полковник гетманом, не так будет за Украйну и не будут оную москали разорять...» На праздновании Рождества Христова в 1722 году военный канцелярист Троцкий произнес речь «прикладывая его в Малороссии правление к новорожденному... вождю Христу Господу». Поэтому неудивительно, что в ХІХ в. за Полуботком в среде украинской интеллигенции закрепился образ «последнего малороссиянина», который подобно последнему из могикан или последнему самураю отстаивал самобытность своей Родины.

МОДЕРНИЗАЦИЯ ПРОТИВ МОДЕРНИЗАЦИИ

Российский царь Петр І всю жизнь мечтал реформировать свое государство и сделать его равным увиденным им странам Европы. Лишь в конце Северной войны (17001721) он сосредоточился на внутренней политике. По новой реформе государственное управление распределялось между коллегиями. Лишь две самые сильные традиционные институции получили особые «коллегии»: Церковь получила Синод, а Украина — Малороссийскую коллегию. В такой ситуации Полуботок оказался на удивление открытым перед модернизационными «новостями» в отстаивании традиционной общественно-политической жизни. Украинский наказной гетман воспользовался противоречиями между указом Сената от 27 мая 1722 года и действиями Малороссийской коллегии в судопроизводстве и бойкотировал требование прислать к ответу в коллегиальный суд казаков, на которых был подан иск в российское учреждение.
В ответ на указ от 10 июля 1722 года, в котором отмечалась новая коллегиальная форма правления как эффективная, наказной гетман начал сознательно подчеркивать, что традиционное управление Гетманщиной и так достаточно «общее» и «коллегиальное». В письме к Якову Лизогубу от 5 сентября 1722 года он писал: «яко для публычного всей Малоросіи інтересу всим нам обще присутствовати и трудытыся надлежит по указу Императорскаго Величества». Также Полуботок сознательно старался представлять интересы Гетманщины как «общие», что соответствовало тогдашней интеллектуальной атмосфере императорского двора. В начале ноября 1722 года у Полуботка созрел план организовать делегацию, в состав которой должны были входить по два представителя от каждого полка. Такая представительная депутация, по мнению украинского политика, должна была повлиять на решение императора о продолжении существования самодостаточного украинского традиционного устройства.
Во второй половине сентября 1722 года Полуботок вместе с генеральной старшиной обратился с жалобой в Сенат о превышении полномочий со стороны руководителя Малороссийской Коллегии Степана Вельяминова. Важно, что наказной гетман и его окружение аргументировали свои требования «новостью» — нарушением полномочий руководителя центрального учреждения. Ситуация к тому времени сложилась так, что такие модернизационные меры Полуботка были закреплены сенатским указом от 21 ноября 1722 года, который разрешал главные противоречия и недоразумения, причем значительную часть в пользу Генеральной военной канцелярии своеобразного правительства Гетманщины. Согласно этому указу, местной жизнью могла заведовать Генеральная военная канцелярия без ведома Малороссийской коллегии, на совместные заседания старшина должна была приглашать Вельяминова, а не всех членов Коллегии, российское учреждение не имело права присылать без совета с генеральной старшиной приказы местным органам самоуправления. Также были ликвидированы налоги, введенные Малороссийской коллегией, и многие другие обременительные нововведения.

ПРАВО НА МОДЕРНИЗАЦИЮ ПРАВА

С началом деятельности Малороссийской коллегии началось разрушение традиционной судебной системы. Вельяминов объявил прием на рассмотрение судебных исков против чиновников и старшины без апробации их в судебных инстанциях низшего уровня, что ликвидировало иерархию судебных учреждений. Малороссийская коллегия особое внимание обращала на организацию судопроизводства, ликвидацию уже устоявшихся «накладов», то есть взяток при каждом обращении в суд.
Полуботок и его окружение начали реализовывать свой проект «поправления» судопроизводства. Универсал от 19 августа 1722 года был своеобразным ответом на публикацию указа Малороссийской коллегии от 17 августа этого же года о запрете взимать в суде «наклады». Украинский универсал показал, что украинцы и сами могут запретить брать взятки и установить принцип коллегиальности судебного процесса. Кроме того, судебные дела должны были рассматриваться в специальной «судебной избе», судопроизводство должно было проходить «в пристойных местах» и обязательно «трезвым умом», а дела советовали рассматривать и решать «не одному судье, но в присутствии и другой старшины». Был введен институт «асессоров» Генерального военного суда. Они в отсутствие генерального судьи Ивана Чарныша должны были осуществлять правосудие и оперативно решать дела, которые поступали в высшую судебную инстанцию Гетманщины.

ПЛАТА ЗА САМОЧИННУЮ МОДЕРНИЗАЦИЮ

Бескомпромиссная защита Полуботком самобытности Гетманщины привела к его вызову в Санкт-Петербург. В Петербурге Полуботок, переписывая русскоязычный перевод просьбы к царю, дописал от себя требование «вместо Малороссийской коллегии учинить генеральный суд в седми персон». Так Полуботок пытался копировать российских реформаторов, но сделать это так, чтобы добрая старая новая традиция была бы новой в глазах имперских модернизаторов.
Настойчивость украинского политика раздражала Петра І, который не любил такой «вольности». Более того, 10 ноября 1723 года императору подали так называемые коломацкие челобитные, подготовленные Апостолом. Главной идеей челобитных стало утверждение, что в статьях Богдана Хмельницкого не разрешено россиянам в украинские права вмешиваться. Авторы челобитных считали, что они сами «реформируют» право и избавятся от недостатков в собственном судопроизводстве. Один из этих документов Апостола содержал требование проведения выборов гетмана, несмотря на норму царского указа от 23 июня 1723 года о запрете подачи ходатайства по этому поводу. После ознакомления с «коломацкими челобитными» раздраженный Петр І отдал приказ арестовать Полуботка и генеральных старшин.
«Делу» Полуботка был предоставлен особый статус, оно квалифицировалось как чрезвычайно тяжкое государственное преступление. Активно участвовал в работе Тайной канцелярии сам российский царь. Петр І даже непосредственно разработал так называемые «допросные пункты» для каждого из арестованных и общие вопросы для Полуботка и его сторонников. Арестованные отвергали все противоправные обвинения, которые им пытались навязать. Более того, обвиняемые во время следствия указывали на нарушения юридического характера в деятельности Малороссийской коллегии.
Полуботок на допросе в Тайной канцелярии защищал традицию модернизационной риторикой: «без указа ничего не брали, но по силе сенатского указа...» Интересно, что представители имперской власти обвиняли Полуботка и его окружение в самочинных модернизационных реформах: «Для чего вы, не объявя Вельяминову, устроили у себя кроме генерального суда еще какой-то свой суд, и какие дела производились в этом суде?» Следствие так и не завершилось, поскольку 18 декабря 1724 года умер главный его фигурант Полуботок.
«Последний малороссиянин» был человеком традиции, но принадлежал к поколению казацких интеллектуалов, которое понимало невозможность бессменного существования «старины». Наказной гетман начал осознавать, что реформам Петра І нужно противопоставить какую-нибудь альтернативу. Он принадлежал к тем украинцам, которые понимали, что оставлять свою страну без развития значит отдать ее в чужие руки, которые будут модернизировать ее по собственному усмотрению. Это остается актуальным и по сей день.


Василий Кононенко

Див.: http://www.day.kiev.ua/299488

© 2010–2012, Василь Кононенко
Цитування та відтворення матеріалів з www.intellectual-history.blogspot.com
 тільки за умови зазначення прізвища автора та активного гіперпосилання на цю сторінку





Культурні основи націй Ентоні Сміта


[Огляд] Ентоні Д. Сміт. Культурні основи націй. Ієрархія, заповіт і республіка. Наукове видання. – К.: Темпора, 2009. – 312 с.

Етнічна належність у процесі формування націй відігравала другорядну роль. Саме цьому, на перший погляд парадоксальному, твердженню присвячена нова книга Ентоні Сміта, наріжним каменем дослідження якої є три моделі культурних основ націй, а саме ієрархія, заповіт та республіка. У вступі праці визначено початкові проблеми датування націй на підставі аргументів Вокера Коннора. Автор пропонує відрізняти аналітичну категорію нації від інших категорій колективної ідентичності. Цим, на його думку, можна уникнути називання усіх видів спільнот та ідентичностей націями і водночас ця процедура пропонує певний шанс на звільнення категорію нації від неналежних обмежень[1].
У 1-му розділі аналізуються модерністська концепція, яка за автором належить тільки до однієї з історичних форм уявлення про націю, тобто уявлення про сучасну націю[2]. Під націоналізмом Ентоні Сміт розуміє «ідеологічний рух за досягнення і збереження незалежності, єдності та ідентичності від імені населення, деякі представники якого вважають, що воно має становити реальну або потенційну «націю»[3]. Націоналізм, за Смітом, не слід плутати з такими загальнішими поняттями як національні почуття та національна свідомість. Саме останні часто були притаманні «націям» до націоналізму модерного часу. Також Е. Сміт пропонує визначення ідеального типу нації: «це названа і самовизначена людська спільнота, члени якої плекають спільні міфи, спогади, символи, вартості і традиції, створюють і поширюють характерну публічну культуру й дотримуються спільних вартостей і спільних законів»[4]. Цікаво, що більшість домодерних «національних» проектів намагалися створити спільноти, змодельовані відповідно до бачення давніших етнорелігійних культур. Наприклад, Ашурбаніпал намагався створити вищу вавилонську культуру, Хосров ІІ спирався на іранські міфи та традиції[5].
В наступному розділі про етнічне та релігійне коріння націй автор доводить, що публічні ритуали, церемонії і символи мають більше значення для виникнення націй, ніж створені простонародною мовою літератури[6]. Такі культурні ресурси «національного» як міфи про походження та обраність Батьківщини і поетичні краєвиди, орієнтація на золотий вік, жертву і долю в історії народу були притаманними протягом усієї історії людства.
3-й розділ присвячений «спільноті за стародавніх часів». Наприклад, асирійці перші в історії свідомо створювали щось схоже на національну державу (етнічна ієрархія, зіперта на військову силу і економічне панування). Для цього вони використовували регулярні депортації та культурну асиміляцію. Нове суспільство об’єднувалося на спільних цінностях: право громадянства, арамейська мова, спільне письмо, арамейська абетка[7]. Схожі риси простежувалися у Стародавньому Єгипті, Юдейському царстві. Останнє наприкінці VII ст. до Р.Х. було «нацією», яку швидко стерли зовнішні обставини. Тільки-но нова політична конюктура відкрили шлях юдеям до боротьби за політичну незалежність, з’явилася жертовність за спільноту під час успішного повстання Маккавеїв 167 р. до Р.Х.
У наступному розділі аналізуються різні форми публічної культури. Візантійська імперія за Смітом (і не тільки за ним – В. К.) була ієрархічним політичним утворенням, в якому держава та Церква взаємодоповнювали одна одну у «симфонії»[8]. Можна також говорити про «передчасний націоналізм» у Візантії після її поновлення у 1261 р.[9] Англія – найперша нація у ранньомодерній Західній Європі, Франція, Шотландія – ієрархічні нації. У XVXVII ст. можна побачити контури ієрархічної російської нації, зосередженої навколо царя, церкви і православної спільноти[10]. Формування руської нації після Люблінської унії. Також у середину XVII ст. століття намітилися риси української нації нового часу, яка створила концепцію «малоросійського шляхетства» та «народу малоросійського», що особливо вирізнилися на початку XVIIІ ст. та у 1760-х рр. Публічна культура, заснована на заповіті, мала декілька форм. Зразком вірменського заповіту у IVV ст. є «суспільна угода», коли Вірменська апостольська церква утверджувала заповіт між Христом і народом; між засновником церкви св. Григорієм та династією Аршакуні. Вірменський варіант заповіту спирався на Старий Заповіт, маккавейську модель етнічної обранності та народного мучеництва за віру й країну, про що писали вірменські історики Еліше і Паутос Бузанд[11]. Третя головна форма публічної культури – громадянсько-республіканська – найтісніше пов’язана з античним грецьким полісом і його римським наступником[12]. Цікаво, що обидві римські моделі – республіканську та ієрархічну перейняли різні еліти Середньовіччя та раннього нового часу[13].
5-й розділ присвячено націям, заснованих на заповіті. Пізня Реформація забезпечила контекст для повернення до Старого заповіту. Головним елементом Пятикнижжя було переконання в особливому заповіті, укладеному між Богом і його народом[14]. У релігійному суспільстві нація у формі «заповіту» давала цікаву «націоналізацію», на зразок заяви Д. Ейлмер у 1559 р., що «Бог – англієць»[15]. Взаємовідносини між релігією та англійським національним почуттям підштовхували розвиток англійської ідентичності[16]. Нове зразкове військо Кромвеля воювало за пуританську Англійську республіку[17]. В роки голландського повстання в «жебрацьких піснях»/«піснях гезів» Вільгельм Оранський порівнювався з Мойсеєм та Давидом, а король Іспанії – з фараоном[18]. Щось схоже було і в українській історії з Б. Хмельницьким.
У XVII ст. виникло два варіанти нації, заснованої на заповіті: монархічна (Шотландія та Англія) і республіканська (Сполучені провінції після Утрехтської унії 1579 р. та Англійська республіка у 1650-х рр.)[19] У цей час були настільки міцні зв’язки, породжені релігійними поглядами та обрядами, що можна говорити про існування «націоналізму, заснованого на заповіті»[20]. У цій формі націоналізму можна побачити не тільки попередника пізніших світських націоналізмів, а й першу стадію та модель для наступних рухів[21].
У 6-му розділі йдеться мова про республіканські нації. Республіканська концепція полягала на формулюваннях права нації (а не волі Бога), незалежних та вільних громадянах (а не народі, зобов’язаного заповітом), ідеалах свободи і братерства, а не пошуку святості. Республіканський націоналізм заперечив ієрархічні та заповітні основи націй. Кант та Гердер і їхні романтичні послідовники – Фіхте, Шлейєрмахер, брати Шлегелі ретельно заклали підвалини теорії національної політики. Згідно з цією теорією індивід знаходить справжню свободу, розчинившись у державі-нації[22]. Спадщину античної давнини по-новому відкрили європейські інтелектуали XVIII ст., у це ж століття був створений «культ нації», що ґрунтувався на античних образах. Однак уявлення про громадянсько-республіканську націю виростало не тільки з традиції античного патріотизму, а й з попередньої історичної форми національної спільноти, що спиралася на біблійні погляди та оповіді[23]. Перетворивши саму націю в єдиний об’єкт поклоніння і шани, республіканський націоналізм створив нову світську релігію, зіперту на священну спільність народу і сповнену власних символів честі та відданості[24]. Також цікавою за Смітом є роль інтелігенції та інтелектуалів – носіїв глобального націоналізму та модернізації.
У 7-му розділі представлено альтернативні шляхи розвитку націй у новий на ранньоновий час. Наприклад, після здобуття Грецією незалежності інтелігенція та буржуазія орієнтувалися на республіканську модель нації, сільське населення – на націю засновану на заповіті, а «візантійський» ієрархічний ідеал нації рухав грецьких націоналістів[25]. Подібні «приховані» історії розвитку націй проходили у більшості країнах та відкривають для дослідників неоране поле для поглибленого вивчення здавалося уже усталених явищ. Серед найцікавіших прикладів альтернативних «націй» була японська пізня «ієрархічна нація» після 1868 р., недавня Південно-Африканська республіка за апартеїду, заснована на заповіті, поєднання заповіту, республіканської форми й етнічної ієрархії у сучасному Ізраїлі[26].
Книга Е. Сміта є ретельно аргументованою (і провокаційною!), тому вона просто важко піддається критиці, проте не критичному осмисленню. Вона породжує запитання як теоретичного, так і більш вузького характеру. Наприклад, впливи релігії, яка зазнала секуляризації у новий час, на радикалізацію національних рухів і зворотній процес є ще недостатньо зрозумілими. Так само є цінним глибоке дослідження конкретних «заповітних» та «ієрархічних» націй раннього нового та нового часу. 
Василь Кононенко


Див.: Кононенко В. [Огляд] Ентоні Д. Сміт. Культурні основи націй. Ієрархія, заповіт і республіка. Наукове видання. – К.: Темпора, 2009. – 312 с. // Український історичний збірник.  Вип. 14. К.: Ін-т історії України НАН України, 2011. – С. 250253.



© 2010–2012, Василь Кононенко
Цитування та відтворення матеріалів з www.intellectual-history.blogspot.com
 тільки за умови зазначення прізвища автора та активного гіперпосилання на цю сторінку




[1] Сміт Е. Д. Культурні основи націй. Ієрархія, заповіт і республіка. Наукове видання. – К.: Темпора, 2009. – С. 39.
[2] Там само. – С. 32.
[3] Там само. – С. 35.
[4] Там само. – С. 40.
[5] Там само. – С. 43.
[6] Там само. – С. 62
[7] Там само. – С. 98−99.
[8] Там само. – С. 119.
[9] Там само. – С. 120.
[10] Там само. – С. 125.
[11] Там само. – С. 109.
[12] Там само. – С. 111.
[13] Там само. – С. 113.
[14] Там само. – С. 159.
[15] Там само. – С. 164.
[16] Там само. – С. 165.
[17] Там само.
[18] Там само. – С. 167.
[19] Там само. – С. 172.
[20] Там само. – С. 173.
[21] Там само. – С. 176.
[22] Там само. – С. 180.
[23] Там само. – С. 187.
[24] Там само. – С. 192.
[25] Там само. – С. 207−211.
[26] Там само. – С. 223.